Допомогти і не забути

Кожному киянину не завадило б вшанувати пам'ять жертв Куренівської трагедії

Лідія ЛІВІНСЬКА 
директор Київського музею історії електротранспорту 

Киянка Олександра Хоменко працювала у депо імені Красіна старшим нарядчиком. Трагічного дня - 13 березня 1961 року - дивом зосталася живою: встигла вистрибнути у вікно, сель (грязьовий потік) підхопив її, покружляв, наче тріскою, і викинув на твердь... Про катастрофу згадувати спокійно не може, бо переживає страхіття знову і знову. Тепер Олександра Іванівна проживає на Русанівці. Її доглядає чоловік... 
Світлані Дудик під час Куренівської катастрофи вдалося вибратися із палаючого автобуса. Тільки-но почала працювати, їхала на роботу... Довго хворіла після того стресу, лікувалася. Нині пенсіонерка. Та от біда: пенсію отримує мінімальну, замало виявилося трудового стажу... 
Навести прізвища усіх постраждалих і розповісти про їхнє сьогоднішнє існування неможливо. Їх і за потерпілих не визнають. Немає такого закону і такої категорії.
Як і вулиці Жертв Куренівки, і музею. Досі ніхто не може назвати точної кількості загиблих, покалічених, постраждалих. Полічили квадратні метри пошкодженої території, кількість знищених будинків, заподіяні збитки. А от людей... 
Перша офіційна громадянська панахида по загиблим відбулася десять років тому: через тридцять(!) літ після катастрофи. Саме тоді на території депо імені Красіна відкрили пам'ятний знак, де увічнені імена загиблих працівників цього підприємства. А до 1991 року пам'ять своїх колег ми вшановували напівпідпільно. Тепер щороку покладаємо квіти до обеліску, проводимо мітинг та панахиду. Притишують хід тролейбуси і трамваї, і сигналами нагадують людям про ту страшну біду. Щоб не забували. Кожен киянин може взяти участь у вшануванні пам'яті. Адже тоді, у 1961-му, жителі міста приходили після робочого дня на місце події, працювали безплатно: розчищали завали, відкопували людей, приносили постраждалим і одяг, і їжу... 
Думаю, що й зараз усі підтримають наш намір створити музей і допомогти тим, хто цього особливо потребує. Переконана, що міська влада і депутати Київради теж не стоятимуть осторонь. Допоможуть з приміщенням для майбутнього музею. А головне - вирішать законодавчо надати статус потерпілих жертвам Куренівської трагедії.  Музей і все інше потрібно не загиблим, а усім нам. Бо якщо про трагедії забувають, вони повторюються.