Ірина СИВАШОВА, "Хрещатик”

— Я працював у першу зміну на третьому маршруті,— згадує водій Микола Турій,— Як зараз пам'ятаю, сонечко пригрівало, хоч день був морозний. Бачу, народ іде з Куренівки пішки. Кажуть: там хати позносило, усе затоплено, транспорт не ходить. Під'їхати до депо було неможливо — територія оточена військовими, скрізь десятиметрові вали з піску та глини. А я дуже поспішав. У мене в депо була дівчина — Ліда Лавриненко, працювала вагоновожатою. Вона пасажирів не залишила, так разом з ними і загинула.

Пам'ятаю, у лікарні № 1 у коридорах скрізь лежали люди — ще не обмиті, у заляпаному одязі. Лідочку я одразу впізнав, хоч у неї обличчя було все у подряпинах — так помирають від ядухи. Боже, чому її не встигли відкопати? Дівчині було тільки двадцять років. За кілька днів ми мали одружитися.

Микола Турій один з тих, хто прийшов 13 березня 2001-го пом'янути жертви Куренівки. Криваво-червоні троянди працівники депо поклали біля пам'ятника. На його граніті — 50 прізвищ. А за неофіційними даними, загиблих було понад півтори тисячі.

— Деякі люди ображаються, коли не бачать тут імен своїх рідних,— каже Петро Вірко, син загиблої працівниці депо Ольги Шидловської.— Я звертаюся до пана Омельченка: Олександре Олександровичу, розпорядіться встановити стелу з прізвищами всіх жертв. Скільки часу збігло, а місця, де б люди могли покласти квіти і помолитися за близьких та рідних, все ще немає...

Ніхто без болю й досі не може згадувати події сорокарічної давнини. У слюсаря Василя Орленка зривається голос, на очах — сльози:

— Лавина сірого кольору майже закрила небо. Все сталося за якусь мить. Заплющив очі, розплющив — навкруги ні людей, ні будівель, тільки автобус горить. І мертва тиша. Замість головного корпусу (його збудували 1904 року бельгійці) — купа цегли й ках-лів. Що робити? Побіг до гуртожитку рятувати донечку. Пам'ятаю, як спускали дітей з даху. Я дряпаюся по драбині, а у зубах згорток з немовлям. Внизу — море бруду. Єдина думка: не втримаю — загине. А потім людей відкопували тракторами та екскаваторами. Був у нас начальник маршруту Капітанкін. От я його і знайшов. Дивлюся, з рову видніється клаптик його сірого плаща. Щодня знаходили по кілька чоловік. Тільки під сходами відкопали 13 людей (це були касири). Останню загиблу — старшого диспетчера Євгенію Дорошину — знайшли тільки за місяць.

Трагедія на Куренівці сорок років тому — трагічна кругла дата... Але на панахиді по загиблих були тільки голова об'єднаного комітету профспілок "Київелектротрансу" Сергій Болдинюк та начальник відділу благоустрою Подільської районної держадміністрації Володимир Тараканов. Гірко якось, що ні керівництво "Київелектротрансу", ні представники міської влади так і не з'явилися на панахиду...

Від імені райдержадміністрації Володимир Васильович висловив присутнім співчуття та пообіцяв вирішити їхні проблеми.

— Я теж свідок тих подій,— сказав він.— Трагедія почалася о дев'ятій годині ранку, а у десять ми, тоді курсанти Київського училища зв'язку, були вже тут — стояли в оточенні. Люди, які прийшли шукати своїх близьких, кричали, плакали, а як їх пустиш — скрізь пульпа заввишки два метри. Не знаю, як тоді все це пережив... •

Уляні Крюковій, працівниці депо, довелося упізнавати тіла своїх товаришів