"Какие новые Яры... в каких местах и каких новых технических формах - скрыты еще в небитий, в оживаний своего часа? И кто из нас, живущих, уже, можеш быть, кандидат в них?" Анатолій Кузнєцов, "БабийЯр" 

Коли по смерті людини минає сорок днів, заведено справляти панахиду. Кажуть, саме після того безсмертна душа покидає цей світ. Між тим, не сорок днів - цілих сорок років минуло з часу Куренівської трагедії, але чи можемо ми "відпустити" від себе в небуття пам'ять про цю страшну подію? Мабуть, ні. Оскільки досі не знаємо навіть приблизної кількості загиблих під час цієї техногенної, суто "радянської, катастрофи. Тому якщо не ворушити минуле - в історії Києва лишиться чергова "біла пляма". Причому, зважаючи на обставини - назавжди. Те, про що забувають, має тенденцію до повторення. Втім, про це трохи згодом. Спочатку спробуємо бодай коротко розібратися в причинах цієї жахливої катастрофи місцевого масштабу. Але для цього потрібно зазирнути у сорокові-п'ятдесяті роки

Суто радянська катастрофа. Уроки Куренівської трагедії

Тимур ЛИТОВЧЕНКО, спеціально для ПіКу

Місто на кістках Під час окупації Києва німецькими загарбниками Бабин Яр перетворився на величезну могилу, яка не має аналогів у світі. Згідно з останніми даними, тут загинуло 260 тис. осіб. (Для порівняння: напередодні Вітчизняної війни у Києві нараховувалося близько 1 млн. мешканців.) І все б нічого, та з цієї кількості 160 тис. - євреї. Закликаю всіх, хто ностальгійно згадує "новую историческую общность людей - советский народ": давайте будемо відверті хоча б самі перед собою! Не зважаючи на жодні зусилля, національне питання в Радянському Союзі так і не було остаточно вирішене. Воно й не могло бути вирішеним, доки у паспортах залишалася відповідна графа. Мало того, проблеми міжнаціональних і міжетнічних стосунків стали одним із чинників розпаду СРСР та породили низку локальних воєнних конфліктів, які не вщухають і досі. Тож треба мати на увазі патологічний антисемітизм багатьох радянських керівників різного рівня, аби зрозуміти логіку їхнього мислення та вчинків. Хоча військовополонених, українців-націо-налістів і просто українців, циган, поляків, мусульман та інших "категорій населення" тут розстріляли 100 тис. осіб, Бабин Яр чомусь вперто вважався "єврейським" похованням. До того ж, ці люди залишилися в тилу ворога або потрапили у полон - а отже, за радянськими стандартами просто не могли вважатися повноцінними громадянами. Тому ніякого гріха не було у божевільному задумі: будь-яким чином знищити яругу і на її місці побудувати новітній житловий масив. 

Можливо, як письменник-фантаст, я маю занадто хворобливу уяву, проте вважав і завжди вважатиму головною причиною трагедії, що сталася, не технічні прорахунки проектантів, а саме першопочаткову ідею тодішньої влади. Запитайте народознавців: ніхто ніколи не ставив хату на "нечистому" місці, де когось було вбито або хтось учинив самогубство. А тут - зводити масив на 260-тисячній братській могилі!.. Озеро мертвої багнюки Технічні ж прорахунки стали наслідком запаморочення від успіхів НТР. Тогочасні люди свято вірили, що можуть робити з природою будь-що: повертати течію річок, вирубувати ліси, насаджувати на Марсі яблуні. А також, зокрема, перегороджувати гирла яруг дамбами і замивати їх сумішшю води та глини - пульпою, яку можна брати зі старих кар'єрів цегельних заводів. За інженерним задумом, з часом пульпа мала відстоюватися, розшаровуватися. Воду всотуватиметь ґрунт і відводитиме дренажна система, глина - осідатиме.

Таким чином, підмурок новітнього житломасиву вважався майже готовим. За умови, коли велика кількість киян тільки й мріяла переїхати з тісних комуналок або приватних халупок до відносно просторих і світлих "хрущоб", з неетичним шляхом досягнення поставленої мети ніхто всерйоз не рахувався. Двома словами: вирішення житлової проблеми - понад усе, плюндрування найбільшої у світі інтернаціональної могили -ніщо. Підбадьорювана центральною, місцева влада хвацько взялася раз і назавжди "вирішити" питання Бабиного Яру. Проте сталося не так, як гадалося. По-перше, глинисті схили яру погано поглинали вологу; по-друге, водовідливи не працювали як слід; по-третє, весь комплекс споруд зводили з численними порушеннями; по-четверте, будівельники поспішали "виконати й перевиконати план", тож робили все поспіхом. Тому пульпа, що нагніталася до яру земснарядами, не ущільнювалася, а залишалася рідкою. "Я ходил туда й потрясенно смо-трел на озеро грязи, поглощающее пе-пел, кости, каменньїе осьіпи могильньїх плит. Вода в нем бьіла гнилая, зеленая, неподвижная... Бабий Яр, таким образом, бьіл превращен в ванну грязи, такую же чудовищную, как й породившая ее идея", - напише згодом Анатолій Кузнецов у романі-документі "Бабий Яр". 13 березня 1961 року Але знущання з пам'яті загиблих не могло тривати нескінченно. 

На "вищому годиннику" час був чітко відміряний: у понеділок, 13 березня 1961 року дамба зруйнувалася, і "штучна ванна" рідкої багнюки вилилася просто на житловий масив, промислові підприємства та громадські установи (зокрема, лікарню і дитячий садок), розташовані нижче яру. Катастрофа сталася у час-пік - близько 9 години ранку. Ті, хто працював у неділю, поверталися додому з третьої зміни, інші навпаки - поспішали на першу. Сприяли біді й погодні умови: перегороджений дамбою яр переповнився водою від танення снігу та дощів, що випали у першій половині березня. Вода поступово розмивала дамбу, а в ніч на понеділок почала переливатися через її гребінь. Таким чином, унизу, в районі трамвайного парку ім. Красіна утворилося велике озеро, яке надійно блокувало всі тутешні транспортні шляхи. В озері застрягло декілька машин, трамваїв і автобусів, довкола стояло безліч людей, які не могли дістатися протилежного "бе- рега". Кепсько доводилося працівникам трамвайного депо, котрі лишилися на робочих місцях заради порятунку техніки й іншого народного майна. Потрібно було бодай трохи пожити за радянських часів, щоб зрозуміти значення словосполучення "виробнича дисципліна" та принципу "раньше думай о Родине, а потом - о себе", а відтак - безглузду, на перший погляд, поведінку тих, хто не тікав світ за очі від явної небезпеки. Всі вони заплатили за дотримання тогочасних моральних принципів власним життям. Бо небетонована земляна дамба у гирлі Бабиного Яру зрештою не витримала, і о 9.10 ранку її прорвало. 

Початкова висота валу сягала 14 м, швидкість - 5 м/с. Згодом пульпа розвинула швидкість до 60-70 км/год. Тож о 9.30 з гирла яру викотилася стіна багнюки заввишки у декілька метрів, змітаючи на своєму шляху все живе й неживе, ховаючи уламки будівель і техніки, трупи й поранених під шаром рідкої глини. Щоб уявити його товщину, зазначу: верхівки огорожі стадіону "Спартак" ледь проглядали з-під багнюки. Загалом на Куренівці була знищена площа близько ЗО га. Свідки катастрофи стверджують: виборсатися з цього болота було неможливо, хоча з дахів уцілілих будинків та дерев декого вдалося зняти вертольотом. Окрім того, внаслідок поривів електромереж сталися численні короткі замикання, людей додатково вражало струмом, вони діставали опіки. Від замикань і зіткнень спалахували транспортні засоби, зокрема, разом із пасажирами згорів цілий автобус. Катастрофа, якої... не було?! Міська влада відреагувапа на лихо майже миттєво. Місце трагедії було оперативно обнесене парканом, довкола виставлені охоронці - щоб "зайві очі" не бачили цього неподобства. Анатолій Кузнецов стверджує, що були навіть змінені маршрути польотів літаків-аби ніхто не зробив аерозйомки. Якщо трагедію десь і згадували, то кваліфікували її лише як "стихійне лихо" - тож ніхто офіційно не визнав катастрофу техногенною. І ясна річ, ніхто, ніколи і нікому не надавав статусу потерпілих внаслідок куренівського селю. Поранених, ко- трих вдалося врятувати, розвезли по різних лікарнях. Проводити громадські панахиди за загиблими заборонялося, при нагоді небіжчиків намагалися поховати за межами Києва. До того ж, оскільки спочатку шар глини розгрібали екскаваторами, сталеві ковші пошматували тіла багатьох загиблих, яких потім неможливо було упізнати. Я особисто знайомий з колишнім лікарем "швидкої", котрому ночами досі сняться відірвані руки, ноги, голови, рештки тулубів, що ними завантажували цілі машини. 

До справи одразу підключився КДБ, і чекісти вправно вилучали будь-які матеріали: документи, фотоплівки, листи - у яких містилася "небезпечна" правда про трагедію. Дії влади легко пояснити: ні будівничі найсправедпивішого в світі комуністичного суспільства, ані їхні колеги-будівельники, які готувалися звести новий мікрорайон на кістках Бабиного Яру, помилятися не могли. А якщо помилка сталася, не можна в жодному разі допустити, аби про це хтось дізнався - адже на світлу комуністичну ідею одразу впаде тінь сумнівів у безгрішності. Тож у відповідь влада намагалася "вкутати темрявою" все, що стосувалося Куренівської трагедії. Декілька "стрілочників" з числа проектантів дамби були засуджені до ув'язнення "за злочинну халатність". Тодішній голова Київради Олексій Давидов помер через два роки після катастрофи, восени 1963 року. Обставини його смерті достеменно невідомі. Подейкують, під впливом докорів сумління цей посадовець наклав на себе руки - адже і за три тижні, і за декілька днів до Олексія Йосиповича діставалися "ходоки", котрі попереджували про ненадійність дамби, благали щось зробити. Та мер усіх проганяв геть, називаючи панікерами. У документальній книзі журналіста Олександра Анісімова "Куренівський апокаліпсис" містяться суперечливі відомості про Олексія Давидова: з одного боку, він надавав потерпілим допомогу, видавав ордери на житло; з іншого - провина мера не заперечується. Він справді міг принаймні оголосити евакуацію людей з небезпечного району. Міг - але нічого не вдіяв. І один з київських бульварів досі носить ім'я О.Й.Давидова. Анатолій Кузнєцов також називає одним з "авторів" трагедії Миколу Підгор-ного, на час катастрофи - першого секретаря ЦК КПУ. Згодом він "зріс" до голови президії Верховної Ради СРСР. Чи потрібно все це пам'ятати? Звісно, влада шанує можновладців. Навіть обтяжених злочином. Та, мабуть, найгіршим наслідком тривалої політики подібного спрямування стало поступове забуття самого факту Куренівської трагедії. 

Як автору художнього роману "До комунізму залишалось років п'ятнад-цять-двадцять", сюжет якого побудований саме на тих жахливих подіях, мені довелося особисто зіткнутися з відвертим здивуванням багатьох однолітків, не кажучи вже про відверту недовіру молодших. Здавалося б, вони справді мають рацію: у Києві така катастрофа просто неможлива, бо тут немає високих гір, стрімких річок й інших умов для сходження потужного селевого потоку.

Справді, природних умов не було. Проте існували умови штучні, створені обмеженим, недалеким людським розумом і незграбними руками. І, до речі, - вони існують досі! У зв'зку з цим слід зга- дати, як розбурханий недолугим експериментом "мирний" чорнобильський атом заподіяв лиха не тільки мешканцям Києва і області, але й багатьох інших країн. Немов нагадуючи про себе, напівзабуті трагедії мають тенденцію до повторення. Якщо уважно проаналізувати історію нашого міста, стає очевидним, що минулого сторіччя Київ регулярно, щонайменше раз на 20 років, спіткали трагедії: -1921 р. - голод; -1941 р.-початок розстрілів у Бабиному Яру; -1961 р. - Куренівська трагедія; - 1986р. - Чорнобильська катастрофа. У цьому ланцюжку чорних подій дві останні катастрофи є техногенними, а дві середні пов'язані територіальне, через Бабин Яр. За 20 або 25 років, котрі відділяють одну трагедію від іншої, встигає народитися, зрости та увійти в самостійне доросле життя нове покоління киян. І кожне нове покоління потерпає від чергового лиха. 

До речі, у разі забуття Куренівської трагедії наведений ланцюжок подій одразу руйнується, стає не-наочним. І в цьому полягає ще одна необхідність увіковічнення пам'яті про цю катастрофу, здавалося б, місцевого значення. Але виникає найголовніше, найболючіше питання: чи може щось статися через 20-25 років після аварії на ЧАЕС? На превеликий жаль, на це потрібно дати ствердну відповідь. Мало того, якщо відрахувати двічі по 20 років від 1961 р., можна було б чекати на негаразди вже цього року... Але не підросло ще "після-чорнобильське" покоління, тож все-таки найімовірніше, чергова небезпека загрожуватиме Києву не раніше 2006 року. Знов повторюю: як письменника-фантаста, мене легко звинуватити у схильності до містицизму або марнославства. Та хіба я винен, що всі згадані трагедії регулярно зачіпали чотири покоління киян? Хіба це залежить від моєї волі або чиєгось бажання? Зрештою, існують принаймні три великі (не кажучи про дрібні) об'єкти, котрі потенційно загрожують небезпеці, здоров'ю і самому життю киян: - Київське море, дамба якого вкрай зношена, а у донному мулі накопичилася величезна кількість радіонуклідів, змитих з радіаційно забрудненої території; - склади у с. Коцюбинське на околиці Києва, де просто неба зберігається величезна кількість старих боєприпасів; - об'єкт "Укриття", що всупереч поширеним твердженням, ніколи не був ядернобезпечним, всередині котрого тривають неконтрольовані процеси, а технічний стан наближається до критичного.

* * * 

Так що заспокоюватися нам усім не слід. З одного боку, діючи цивілізованими демократичними методами, громадськість має здійснювати тиск на владу, яка повинна вирішувати назрілі проблеми, а не відвертатися від них, як свого часу - Олексій Давидов. З іншого - ніколи не забувати про страшні події минулого. Мало того - вчитися бодай на власних помилках. Звісно, якщо ми не хочемо, щоб на кривавих трагедіях на кшталт Куренівської, на нашому гіркому досвіді вчилися інші...

ДОВІДКА 

ЛИТОВЧЕНКО Тимур Іванович Народився 4 сiчня 1963 року в Києві. За походженням - корінний подолянин, за фахом - інженер-металург, за переконанням - прозаїк-фантаст. Працював конструктором, інженером-технологом, редактором відділу у сільгосптижневику, спеціалістом зі зв'язків із пресою громадської організації, прес-секретарем міністерства. Останнє місце роботи - відділ взаємодії із ЗМІ Мінпаливенерго України. Заради забезпечення існування сімї, коли-не-коли займав місце для торгівки одежею на ринку. Починаючи з 1989 року, його твори неодноразово публікували у періодиці українською і російською мовами. Автор декількох книг прози, надрукованих в Україні і Росії ("По обе стороны зкрана", "Дульцінея", " Двоє в чужому домі", "До коммунизма оставалось лет пятнадцать-двадцать", "Повесть о четырех цветках", "Власть молнии", "Воины преисподней"). Призер III Міжнародного літературного конкурсу Вадима Кисляка в номінації "Проза" (Воронеж, 1995 рік), лауреат Всеукраїнського конкурсу гостросюжет-ного роману "Золотий Бабай" (Київ, 1999 рік), лауреат Міжнародної україно-німецької премії ім.Олеся Гончара (Київ, 2000 рік). Член Національної спілки письменників України, член комісії НСПУ з пригодницької та фантастичної літератури, голова секретаріату центру "Свобода слова", член літературно-інтелектуального клубу "Русское собрание", керівник клубу любителів фантастики "Чумацький шлях".

№12(95) ПОЛІТИКА І КУЛЬТУРА / 3-9 КВІТНЯ 2001