|
повiстинка в чотирьох снах, з безсонним епілогом
і постскриптумом про жахливу катастрофу місцевого
значення, кiлькiсть жертв якої досі точно
не встановлена
Присвячується всім відомим і
невідомим жертвам великих
і малих радянських катастроф,
тим, хто грудьми закривав
розхлябаність і дурість чинуш
і тим, хто гинув мовчки або
перелякано тікав від смерті -
але так i не зумів врятуватися...
Тоді я вирішив, що треба все це записати,
з самого початку, як це було насправді...
Ось я це роблю, тому що,
як сказано в "Тілi Уленшпігелi",
попіл Клааса стукає в моє серце
(Анатолій Кузнєцов, "Бабин Яр").
СОН ПЕРШИЙ
ЗАНЕСЕНІ СЕЛЕМ
Надзвичайно звучний гуркіт грому завмирав десь вдалині. Минуло декілька
секунд, перш ніж Юра знов розрізнив крізь дзвін у вухах свист мокрого
крижаного вітру в голих гілках дерев.
Тринадцяте число, понеділок - і раптом гроза-грозище з такими сліпучими
блискавками і таким оглушливим гуркотiнням грому, що аж очам і вухам
боляче! Цікаво, що сказала б на це бабуся Маня, якби була жива? "На
голi дерева гроза Божа - житниця порожня", - або щось подiбне.
У бабусі завжди знаходилися відповідні приказки на всі випадки життя.
Щоправда, цей випадок не дуже веселий...
Юра перестрибнув каламутний струмочок, що тiк з гори, поправив набряклу
від дощової води кепку, притулився спиною до товстелезної тополі з підвітряного
боку, обережно витяг з-за пазухи худу зiм'яту пачку "Бiломора",
насилу закурив і злодійкувато озирнувся, немов позаду був не стовбур
дерева, а мама, готова одразу ж відібрати цигарку і додатково надавать
важких ляпасiв.
А довкола вирувала гроза. Як сказала б бабуся Маня, кінець світу, не
iнакше. Та ще й при голих деревах…
Вона б сказала. І Венька б сказав. А ось сам Юра промовчав би.
Звiсно! Коли диктори повними ентузіазму голосами твердять з радіоприймачів
про ударні темпи підготовки орних земель до сівби кукурудзи, а маленькі
телевізійні екрани демонструють з-за наповнених гліцерином пузатих лінз
обличчя колгоспників і колгоспниць, що аж сміються вiд щастя, та безкрайні
простори наших радянських ланiв, обіцяючи рясний врожай "чудесницi",
патякати про всякі дурницi просто небезпечно. От Венька не боїться.
А в нього (між іншим!) дружина з немовлям. І не боїться ж! Чорт...
Юра вiдчув, що повноводний струмочок затопив його правий черевик, вибрався
на більш-менш сухе місце і мляво поплентася далі.
Ні, Венька також боїться, а базiкає тому, що життя геть притисло, аж
немає сил терпiти. І реформа ця грошова, безглузда, і все-все. Пiвтинка
ось раніше була грiшми, хрусткою повновагомою купюрою. Пiвтинка - це
ж... пiвтинка була! А тепер? Жалюгідна "п'ятірка". І з хлібом
щось негаразд... Дурень все ж Микитка. Дурень! Один веде, всіх нудить
і нікому не вийти. Як в літаку.
Проте, він не тільки кукурудзу саджає...
Юра посковзнувся на гладкому камені і ледь не плюхнувся в величезну
калюжу, де жирна біла глина перемiшалася з дощовою водою.
Веньку хлібом не годуй, а дай політичний анекдот розповісти. А з політичними
анекдотами можна ой як загриміти!
Юра пригадав вітрину "Комсомольського прожектора" на Червоній
площі і намальованi в нiй фізіономії з довжелезними язиками-зміями,
що стирчали з роззявлених ротів. Це навіть гірше за стиляг! Гірше за
завзятих алкоголіків і червонопиких бешкетників, гірше за хуліганів,
тому що це - по-лi-ти-ка! А Юрі ой як не хотілося позбавлятися язика,
тим паче що ніякий він не роздвоєний і не зміїний зовсім. І не отруйний.
Звичайнiсiнький людський язик. А патякало - знахідка для ворога.
Венька - ворог...
Злива посилилася ще більше, хоч це і здавалося неможливим. Тепер Юра
майже не розрізняв дорогу. Зробивши два-три невпевнених кроки він зупинився,
боячись зійти на проїжджу частину. Хоч який дурень стане їздити вночі
в таку погоду! Так й яка тут проїжджа частина? Сама назва, тим паче
що завдяки зливi земля перетворилася на подобу каші-размазнi. Гарячої
такої каші. З маслом.
Ех, зараз би чайку! Швидше б дiйти до трамвая, а там і додому вже їхати
недовго. Мама нагодує, дасть чашку кип'ятку зі смородиновим варенням.
А коли піде на роботу, можна буде забратися під теплу ковдру і добряче
поспати годин так до чотирьох...
Спати хочеться! Вiдбухати третю зміну на будівництві в таку ось погоду
- це ого-го!..
Юра зупинився посеред довгої овальної калюжі, тому що ноги в нього запліталися.
І немов щоб вивести його з цього стану, поруч пролетiла на повній швидкості
горбатенька "Побєда". У яскравому світлі фар чорна дощова
вода, що вилiтала з-під коліс, скидалася на два примарнi крила.
Ось тобі і не їздять! До того ж iще так мчати! Немов з ланцюга зірвався
оскаженiлий пес, а не машина проїхала.
Витираючи рукавом забризкане пальто, Юра мимоволі все більше і більше
сповнювався заздрістю до тих, хто отак запросто роз'їжджає ночами на
"Побєдах" і обдає фонтанами багна випадкових перехожих. Саме
випадкових! Якщо вже бути до кінця чесним, то він з дурості під дощ
поліз. З дурості і з найчистішої упертості.
Звичайно, "старикам" добре. Залiзли собі у вагончик, і кліщами
їх звідти не витягнути. Їм все байдуже... А тут ще виконроба нелегка
принесла о пiв-на другу. Йому байдуже, йому план перевиконувати треба
до Першого Травня. От і батрачив би сам під дощем за такі нікчемні грошенята,
та ще й за всю бригаду!
Однак виконроб виконробом, а в автобус він даремно не пішов. Недарма
відомий на все будівництво Колька Моторчик умовляв його: "Полізай,
Юрасю, не роби дурниць". Але як же полізти в автобус, коли там
сидять тi самi "старики", якi його під дощ вигнали?! Це було
б просто безпринципно. І до сліз образливо.
Однак принципи принципами, а захворіти після такої прогулянки - залюбки.
Безпринципний Венька ось автобусом поїхав, а він захворіє.
Юра роздратовано розжував давно вгаслий недопалок, зі злістю виплюнув
його, насунув кепку на самі очі, підняв комір пальта і рішуче попрямував
в той бiк, де за стіною дощу мало знаходитися трамвайне депо. Він вже
наближався до Кирілiвської церкви і до Жовтого Будинку, коли раптом
позаду щось гримнуло, потім ще, ще і ще, потім загуло. Юра озирнувся.
Дощ як і раніше не дозволяв нічого розгледiти як слід. Але гуркiт все
посилювався. І потоки води з гори немов би роздулися і стали каламутнішими.
Якесь недобре передчуття закралося в душу. Щось трапилося на горі, там,
звідки Юра йшов. Щось недобре, навіть дуже зле. Може, навіть страхiтливе.
Чому так швидко котила "Побєда"? Здається, люди, якi сидiли
в ній, намагалися врятуватися. Та чого там, стрімголов драпали, і край...
Юра позадкував.
Сяйнула сліпуча блискавка. І юнак нарешті побачив, що ж насувалося на
нього з-за завіси зливи: з гори стрімко мчав, бурлячи і пінячись, водяний
вал. На поверхні потоку де-iнде виднілися вирванi з землi дерева, дошки,
ліхтарні стовпи, дах якоїсь халупки, блискучий бік автобуса з вибитими
шипками і кабіна вантажiвки. У світлі миттєвого спалаху це страшне видовище
встало перед очима і одразу ж зникло, поринувши у темряву ночі, змiнившися
оманливою сліпотою після найяскравішого світла і суцiльною стіною води,
що ллється з неба.
Це було настільки несподівано, що Юра застиг на місці, а потім перелякано
залементував. Але крик потонув в могутньому ревiннi потоку і в оглушливому,
з присвистом гуркотiннi грому.
Що це? Звідки?! Адже на горі немає і не може бути води! Якби там було
хоч якесь паршиве озерце!.. Але там гора, звичайнiсiнька гора! Гайок,
яр і ніякого водоймища. Звідки ж вода?! Хіба що з будівництва… Але чому
так багато?..
Вал наздогнав Юру і вмить підім'яв під себе. Вода була крижана і чорна,
вона скажено клекотала і вирувала. Юра добре плавав, але в цьому потоцi
не можна було навіть приблизно визначити, де верх, а де низ. Юру кидало
в різні боки і об щось било, проте він майже не відчував болю, тому
що захлинався, і всі його почуття зосередилися на єдиному бажанні: зробити
хоч ковток повітря. Бодай один вдих! Єдиний!!!
На декілька секунд Юру винесло на поверхню. У світлі кiлькох блискавок,
що впали з неба одна за одною, він побачив страшну картину: частина
гори разом з одним з корпусів Жовтого Будинку осідала в потік. Юра виплюнув
воду і глибоко, з насолодою смертника, що отримав відстрочку, вдихнув
повітря навпiл з бризками. Потім його знов потягнуло униз, перевернуло
і з силою вдарило об землю, що стала дном "річки".
Юра знепритомнів.
Коли він виринув iз забуття, вже значно посвiтлiшало. Гроза майже вгамувалася,
немов стомившись. Але головне - не було води. Кінчилася. Це добре. Просто
чудово.
Юра спробував поворухнутися і одразу ж виявив, що його ноги придавив
досить товстий зламаний навпiл стовбур осики. Яка прикрiсть! Лежати
було так мокро і холодно! Голова гула немов дзвiн і буквально розколювалася
від болю, придавлені ноги скнiли. Юра був весь у багнюцi. Кепка звичайно
ж загубилася, від пальта чомусь залишилися самi рукава з обремками навколо
плечей. Цигарки напевно порозкисали... Та їх взагалі немає, якщо немає
пальта! Цікаво, що з черевиками? З-за стовбура не видно.
Юра насилу підвівся на правому лікті. Виявилося, що лежить він неподалек
трамвайного парку, всього лише метрів на двісті вище вiд місця, де дорога,
що спускається між двох пагоркiв з Сирця, переходить в низину Куренiвки.
Бiля протилежного узбіччя розмитої потоком дороги прилiпився на схилi
маленький перекошений будиночок. На даху сиділа, мертвою хваткою вчепившися
за бовдур, огрядна стара жiнка в спiднiй сорочці. З-за шуму у вухах
Юра нічого не чув, однак дуже ясно бачив її витріщені очі і роззявлений
беззубий рот з безкровними губами, який іноді закривався і тут же відкривався
знов. Схоже, бабця що є сили горлала. Не зважаючи на бiль, Юра повернув
голову в тому напрямі, куди дивилася стара, і побачив старого у ватнику,
ватяних штанях і кирзових чоботях, який збирав неподалiк гілки і молоді
деревця, принесенi з гори течiєю.
- Діду, - покликав Юра і повторив голосніше: - Ей, діду!
Той реагував на звук його голосу так само, як і на горлання старої.
Чи то він був глухий, чи просто не бажав нічого чути, занадто зайнятий
збиранням хмизу, "на дармовщинку" підкинутого водою пiд самiсiнький
порiг житла, чи може Юра кликав занадто тихо. Все це назавжди залишилося
таємницею.
Намагаючись привернути до себе увагу, Юра швидко стомився. Він шльопнувся
у багнюку, хвилини з півтори відпочивав і знов підвівся, цього разу
на лівому лікті. Ця рука слухалася набагато гірше, біль вмить встромився
у плече гострою голкою. Однак перш ніж опуститися на землю, Юра помітив
трохи вище по дорозі телефонну будку, що лежала дверцятами униз. У ній
билися дві дівчини, якi так само, як i вiн, опинилися у пастці. "Розбийте
шипку", - подумав Юра, падаючи на землю і вдивляючися в брудно-сіре
свiтанкове небо, з якого сіявся дрібний дощик. Але щось привернуло його
увагу саме з цього боку, а тому пересилюючи біль, Юра знову підвівся.
Точно! Похитуючись і спотикаючись, з гори спускалася людина, вся перемазана
багном. Юра спробував вивільнити ноги з-під стовбура. Марно! Все ж поява
фігури в лахмітті, що наближалася, надзвичайно надихнула його. Цей незнайомець
зовсім як Венька. Такий завжди врятує, підтримає. Сьогодні вночі Венька
розповiдав анекдот за анекдотом, щоб не так сумно працювалося під зливою.
Ось тільки йому доводилося весь час відвозити і підвозити тачку, і Юра
кожного разу подумки благав його повертатися скоріше... А раптом це
Венька?! Та звiдки ж, він же поїхав автобусом...
Юра рвонувся дужче, якомога вище підняв правицю, замахав і закричав.
Людина махнула рукою у відповідь, закивала, але одразу ж посковзнулася
і впала.
"Помітив", - полегшено подумав Юра і ще настирливіше заходився
звільняти ноги. Дівчата продовжували битися в будці, немов метелики
в банцi. Можливо, в них не вистачало сил розбити скло, або вони боялися
поранитися при цьому. Взагалі-то незнайомець повинен раніше дiстатися
до будки. А раптом він махав не Юрі, а дівчатам? Що, коли він не помітив
юнака?..
Юра втретє підвівся... і йому здалося, що за спиною незнайомця рухається
земля, чорна, жирна, тьмяно виблискуюча в каламутно-сірому вранiшньому
світлі. Причому мчала земля так само стрімко, як перед тим вода.
Юра заходився з відчаєм приреченого шалено виривати ноги з-під дерева,
що придавило їх. Коли сель накрив того, хто брiв з гори, брючини розірвалися.
Здерши шкіру на ногах, Юра на єдину коротку мить змiг пiдвестися. Він
встиг побачити, як рухлива земля перехлеснула через будку, як відчайдушно
шкандибав до хатинки старий, притискуючи до грудей безцінний оберемок
хмизу.
Багнюка збила Юру з ніг і накрила його. Все довкола зробилося непроглядно-чорним,
рідка земля лізла в очі, у вуха, в рот, в ніс, немов опара під дією
тепла - в щілину між каструлею і кришкою. Він задихався землею, відчайдушно
задихався, марно намагаючись чинити опір в'язкій рідині. Було набагато
гірше, нiж у воді. Набагато болісніше і безнадійніше. Так, ймовірно,
почуває себе мурашка, що вгрузла в краплю клейкої соснової смоли.
У мозоку виникла і почала швидко розростатися маленька виблискуюча крапочка,
яка раптом вибухнула сліпучою вогненною кулею.
Все скінчилося.
…Юра повільно розплющив очі і чомусь подумав: "Ні, все тільки починається".
Проте, це не була думка, що ясно сформувалася, але швидше - відчуття.
Дивне відчуття спокою.
Високо над головою тягнулася нескінченна чорна стеля. Вона дійсно булав
нескінченною, оскільки стін ніде не було видно. Юра перекотився на бік,
на живіт і побачив, що лежить на голій землі, такій же чорній, як стеля.
Причому незважаючи на чорноту, він виразно бачив кожний камінчик, кожну
піщинку. І нічого в нього вже не боліло i не скнiло. А ось шкіра на
ногах була зідрана, як і раніше. I одяг розірваний.
Однак де це він знаходиться?
Земляна підлога була щільно втоптана, немов по нiй пройшли незчисленні
натовпи. Стеля мала дивний дрібний рельєф, схожий на вiзерунок піщаного
річкового дна на бистрині.
Дно ріки... Юра насилу пригадав потік води та сель і аж сiпнувся при
спогадi про пережите. А чи не час вибиратися звідси?
- Такий молоденький.
Голос прозвучав за спиною. Юра озирнувся і одразу пiдхопився. Позаду
нього стояла струнка оголена дівчина. У правій руці вона тримала тонку
свічку. Тримала не так, як звичайно носять свічки, а по-своєму: долоня
звернена вгору і зігнута "кiвшиком", свічка затиснута між
вказівним і середнім пальцями. Сама свічка була надзвичайно короткою,
не більшою вiд тих, якими прикрашають iмениннi пироги. Тому Юрі здалося,
що крихітний язичок полум'я сидить на зігненій долоні. Вогник не мерехтiв
і не здригався, а горів надзвичайно рівно, немов лампочка крихітного
ліхтарика. До того ж він випромiнював дивне світло, в якому стислі пальчики
дівчини здавалися чудовою алебастровою вазочкою. У незвичайному цьому
світлі пружні дівочі груди з темно-рожевими сосцями, похилі плечі, дивовижно
тонка шийка і гарненьке овальне личко, яке дещо псував занадто великий
для нього ніс з горбовинкою, виглядали блідо-неживими, напрочуд прозорими.
Чорне, дрібо-кучеряве волосся майже зливалося з навколишньою темрявою.
Очі були заплющенi.
Схоже, дівчина абсолютно не соромилася своєї оголеностi. Юра ж навпаки
сильно зніяковів. У животі раптом зробилося якось порожньо, тужливо
заскнiло під ребрами. Крім того, йому невідомо чому здалося, що очі
дівчини пильно вивчають його з-під опущених повік. Юра похнюпився і
не смів навіть поглянути на її прекрасне тіло.
- Ти теплий. Давно я не грілася.
Раптом Юра побачив перед самим обличчям ліву руку дівчини. Розчепірені
пальці рухалися в декількох міліметрах від його шкіри, немов би ніжно
пестячи її на відстані. Від долоні тягнуло холодом, але більш глибоким,
ніж холод дощової води ба навіть снігу. Холодом вкритого мохом сірого
каменя, який з давнiх давен лежав в глибинах печери i нiколи не знав
сонячного променя.
Юра перелякано відвів витончену руку і подивився в обличчя дівчині.
Тепер її очі були розплющенi. Дивилися вони ніжно і ласкаво, але були
якимись... не те щоб тьмяними, але - старими, згаслими, неживими і чимось
дуже скидалися на "мертвий" вогник свічки в її долоні. Юра
знов повільно опустив очі, і йому здалося, що на грудях незнайомки проступили
три темно-пурпурових плями розмiром десь iз двi копiйки. І дивна рiч:
якщо спочатку Юра вважав дівчину за свою ровесницю, то тепер вона чомусь
здалася йому зрілою жінкою.
Незнайомка відвернулася і пішла геть.
- Стій! Зачекай. Куди ти? - крикнув Юра. Він зробив крок... і у нього
так запаморочилося в головi, що мимоволi довелося зупинитися, сісти
на землю і примружитися.
- До себе, - прозвучав здалеку тихий низький голос. - На гору. Туди,
де всі ми.
- Не кидай мене самого, - несподівано для себе попрохав Юра.
- Йди за мною, якщо хочеш. Я знала, що тут знадобиться моя допомога,
і спеціально прийшла, аби відвести за собою когось.
- Куди йти? - у відчаї закричав Юра. Звiсно, нерозумне питання: досить
було просто розплющити очі і йти за поводиркою. Але в головi ще паморочилося,
а навколишня пітьма лякала.
- Йди за мною.
- Так я...
- Ти зараз там, де загинув.
Слова ці настільки уразили Юру, що він вмить відкрив очі. Дівчина була
вже дуже далеко, і її фігурка, що здавалася на такій відстані крихітною,
немов би сяяла зсередини тим самим дивним світлом, яке розповсюджував
вогник у її долоні.
Юра нічого не розумів. Як міг він чути на такій відстані тихий голос
незнайомки? І що значить "там, де загинув"? Він же живий!
Але тоді що це за місцiна?
Юра уважно озирнувся. З навколишньої пiтьми виступив стовбур дерева,
що придавив йому ноги, перекинута телефонна будка, химерне переплетiння
рейок, перекинутий трамвай і залізобетонна огорожа, що покосилася. Все
знаходилося на своїх місцях (себто, на тих, що і перед селем). Стовбур
осики лежав на вiдстанi двох крокiв від нього. Будка знаходилася трохи
вище і якраз в тому напрямку, в якому пішла дівчина. А пішла вона на
Сирець, угору. Трамвайні рейки і перекинутий вагон були метрiв за сто
п'ятдесят з протилежного боку. Юра пошукав очима хатиночку, але побачив
на схилi пагорку лише облупленi стiни з лахмiттям штукатурки і з вибитими
віконцями, що впиралися просто в стелю. Дах будинку знаходився вище
чорної стелі і залишався невидимим.
І нікого з людей тут не було. Жодної живої душі! Ні дівчат в будці,
ні старого з хмизом, ні старої, ні пасажирів трамвая - нікого. Його
дивна гостя також зникла.
Раптом чорна стеля над трамваєм прогнулася і почала ривками опускатися
униз. Юра злякався, що ця дивовижна стеля просяде занадто низько і розчавить
його. Треба було швидше йти звiдсiля. Куди? Звичайно ж, слiдом за дівчиною,
бо вона ж збиралася кудись вiдвести його!
Тут Юрі здалося, що на стовбурі дерева світить вогник. Може, незнайомка
непомітно повернулася? Ото було б чудово!
Як не дивно, на землі біля стовбура осики Юра помiтив ще одну свічку,
точнісінько таку, як у дівчини. Було абсолютно незрозуміло, звідки вона
взялася. Юра не помітив, щоб незнайомка наближалася до стовбура. Однак
він дуже втомився від всіх цих загадок, щоб розв'язувати чергову, тому
обережно, щоб не обпектися, узяв свічку і попрямував у гору.
Юнака дуже сильно пригноблювали суцiльна тиша цього дивного місця, чорнота
земляної підлоги без жодної зеленої стеблинки і візерунчастої стелі,
а також зависла між стелею і підлогою дивовижно холодна пітьма, яку
ледь пробивав крихітний вогник в його руці. Він спробував бадьоро насвистувати
популярну пісню "Я люблю тебя, жизнь", однак від цього навколишня
пітьма немов ще більше згусла, і Юра перелякано обірвав свист.
Тут йому здалося... Так, це дзвін гітарних струн і голос! Хтось тут
все ж є! Юра постояв деякий час, намагаючись визначити, звідки долинають
звуки, потім швидко попрямував в цьому напрямі. Нарешті він натрапив
на руїну цегельного будинку, а за декілька секунд побачив i співака.
Той розташувався на купі уламків боком до Юри. Поруч з ним трiпотiв
в такт пісні вогник свічки, приліпленої на балці, що стояла сторчма.
Співак був одягнений в лікарняну піжаму і зношенi капцi. З смугастих
рукавів стирчали худі руки, довгі тонкі пальці ніжно перебирали струни
гітари, що зазнала, мабуть, не одну цiкаву пригоду. Права нога, також
надзвичайно худа, з синюватою кісточкою на щиколотці була перекинута
через ліву, капець зі стоптаним задником ляскав по п'ятці в такт з передзвоном
струн. Очi гiтариста були заплющенi, довгасте обличчя випромінювало
блаженство. Ясним чистим голосом він співав:
- ...До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток - чтой-то вроде трех.
А если не хочу идти я в ногу,
Как доложил об этом вам сексот?
Зачем зовете вы меня в дорогу
И чем влечете вы меня вперед?
А если захочу я разобраться -
Вы сразу кляпик в ротик, чтоб я сдох!..
До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток - чтой-то вроде трех.
А вдруг я тунеядец и подонок?
А если я хочу стилягой стать?
А если слух стиляги слишком тонок,
Чтоб вашим бравым маршам подпевать?
Так дайте же спокойно разобраться,
Так дайте сделать хоть последний вздох!..
До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток...
- Ей, - несміло гукнув Юра до співака. Той вмить обірвав пісню, різко
озирнувся, огледiв Юру жвавим поглядом і широко посміхнувшися, урочисто
мовив:
- Радий вітати тебе в цьому скорботному місці, дорогий товариш по нещастю!
Чого ти тут вештаєшся, добра душа? Чого чесних гітаристів лякаєш? Угамуйся,
чесне слово! Угамуйся і йди собі з богом. Pax vobiscum, як говорив блазень
Вамба доблесному своєму господареві Седрику Ротервудському, себто, Седрику
Саксонцевi, чорт забирай! - і підкріпив тираду звучним акордом.
Юра погано зрозумів зміст кучерявої промови парубка. Витонченi вирази
діяли йому на нерви, а імена героїв романа Вальтера Скота взагалі не
були вiдомi.
- Тут дівчина не проходила? - спитав нарешті Юра і дуже сильно зніяковів,
пригадавши незнайомку. Його співрозмовник м'яко, по-котячи посміхнувся,
примружився і навіть легенько замуркотiв. Юра хотів повторити запитання,
як раптом парубок стис гриф інструмента різко та мiцно, немов душив
змію, заходився витягувати з гітари безладний і часом потворний набір
звуків, мотаючи при цьому головою, мовби кінь, який відганяє докучливих
мух, і співучо заговорив:
- Ов-ва-ва-ва-ва, молодий
чоловi-i-i-i-че!
Ось яка буря вирує
у вашiй душі-i-i-i-i-i!
Бігати за голими дівчатами
у вашому вi-i-i-i-цi?!
У цьому перехідному і підступному,
дуже підступному вi-i-i-i-цi!..
Це непристойно,
а до того ж амора-а-а-аль-но.
Вас обов'язково виключать
з комсомо-о-о-о-лу!
І додатково виженуть
зi шко-о-о-о-ли.
Але ж погодьтеся, в неї
гарненьке ли-и-и-чи-ко?
А може, вам сподобалися груда
або сiдни-и-и-и-чка?
Дівчинка-полуничка,
годi й говори-и-и-и-ити...
Юра закусив губу, стис кулаки і рiшуче рушив до насмішника. Той мугикнув
і відповів вже цілком нормально:
- Ну, чого ти набундючився, дурнику! Жартую я. Жартую. Проходила твоя
пупочка, як не пройти! Вона і справді гарненька, і я б iз задоволенням
нею зайнявся...
Юра загрозливо засопів.
- Все, все, не буду! - вискнув гітарист. - І не збираюся навіть! Я зайнятий.
Я насолоджуюся свободою і гітарою.
Ах ты моя милая
подруга шестиструнная,
Вновь с тобою мы сидим
вместе под луной!
Лишь тебя я буду мучать
ночью тихой, лунною,
Девушка пускай идет
мимо, стороной...
мимо, стороной...
мимо, стороной...
- проспівав юнак, мружачись від задоволення. Співав він явно непiдготовлено,
а просто так, всiляку нісенітницю, перше, що спало на думку. Принаймні
було абсолютно незрозуміло, де ж в цьому дивному місці місяць.
- А ти хто? - вже беззлобно спитав Юра.
- Хто я? Я простий радянський божевільний, у якого відібрали його улюблену
гітару і який знову взяв її до рук після тривалої розлуки...
Парубок завмер, мовби прислухаючись до власних слів, і повільно замуркотiв:
- Взяв я її до рук... в руки...
Він мотнув головою і сказавши: "Ні, не так", - заспівав, в
екстазі творчості відкинувши голову назад і пестячи пальцями струни:
- Взял тебя я в руки
после длительной разлуки,
Ты родишь мне песню,
что созрела в сердце вновь...
- Як це божевільний? - не зрозумів Юра. Гітарист скривився, немов проковтнувши
добрий ламтик лимона без цукру, трусонув непокірною світлою чуприною
і з явним невдоволенням сказав:
- Ну от, всю пісню мені спаплюжив. Дурильник... Як це - який божевільний?
Я же кажу: звичайний. Радянський. Прижиттєво був вiдправлений до Жовтого
Будинку, тобто, до Павлiвки, за виспівування своїх і чужих аполiтичних
пісень в публічних й інших місцях, владою для того не призначених. А
зараз знайшов повну і незаперечну, вiчну свободу, а також улюблену голосисту
подружку...
- Що, прям отак за пісеньки і посадили? - Юра затремтів, пригадавши
недавні свої побоювання за Веньку, що обожнює політичні анекдоти.
- Люб-чи-ку, ну, звичайно ж нi! - гітарист поморщився, немов у нього
боліли зуби. - Посадили за неробство, за, так би мовити, лiнощi й ледащi,
за любов до кочового життя і таке інше. Хто ж саджає за пісеньки! Та
й взагалі не посадили, це я фігурально висловився. На експертизу направили.
Воно ж як виходить? Нормальний обиватель поминає діяння Микитки не інакше
як при дружині, до того ж шепiтком, до того ж під ковдрою. А що? Коханка
може мати ще одного коханця, який раптом виявиться кедебешником! Щоправда,
дружина також може спати з якимсь вшивим сексотом, це нікому не шкодить
і не забороняється, але годувальника ж вона видавати навряд чи наважиться.
Я ж можу стати на розi бiля п'ятого кута будинку і горлати на все місто
улюбленi сiльгоспкуплети, - гітарист заходився тихенько награвати "Ура,
ура, догоним Сэ-Шэ-А". - І от тепер я тебе питаю: чи наважиться
на це середньостатистичний обиватель?
Юра здригнувся (слово "середньостатистичний" дуже скидалося
на такі страшні брутальнi лайки, як "кібернетика" і "генетика"),
але промовчав.
- Правильно, не стане. Отже, хто я такий? Також вірно: божевiльний.
Ось мене і зловили, і на експертизу вiдправили. Тільки вона трохи затяглася.
Тобто, дуже затяглася, але це вже деталі... які не стурбують жоден радянський
суд.
- І що потім?
- Як це що! Раз я помер, яка тепер експертиза?
Гітарист не звернув абсолютно ніякої уваги на зростаючу паніку Юри і
заходився голосно карбувати фрази:
- Экспертиза - вздор!
Экспертиза - ноль!
Голос экспертизы тоньше писка!
Кто его услышит?
Разве жена...
- Так ти... мертвий? - ледь вичавив iз себе Юра. Парубок перервав урочисту
декламацію, поглянув на нього якось здивовано і повільно та роздільно
вимовив:
- Зрозуміло, мертвий. Як і ти.
Юрі зробилося зле. Напевно, це було дуже помітно, тому що очі гітариста
широко розкрилися від подиву.
- Так ти досі анiчогiсiнько не зрозумів?!
- Н-нi-i-i... - пробелькотав Юра.
- Та ти що! Ну, оце ж треба, - парубок зітхнув і почав терпляче пояснювати:
- Я загинув, коли обвалився корпус психушки з частиною гори. Тебе втопило
в потоцi або занесло селем. Зрозумів? (Юра недовірливо кивнув.) Ти ж
не дихаєш. Тобі тільки здається, що ти вдихаєш і видихаєш. Понюхай:
тут немає ніяких пахощiв! (Юра слухняно вдихнув і з острахом виявив,
що гiтарист має рацiю.) А твоя пупочка... Знаєш, звідки вона приходила?
("З Сирця", - сказав Юра.) Вірно. А що було колись на цьому
самому Сирці? (Юра мовчки дивився на гітариста.) Ти хіба не помітив
кульових ран у неї на грудях?
- Я ран взагалі ніколи не бачив, - спробував виправдатися Юра.
- Я також, - погодився гітарист. - Але хоч у медичну енциклопедію можна
було зазирнути, доки ти був живим?.. Гаразд, не в цьому рiч. Ти краще
скажи, хто і коли міг роздягнути її на Сирці і прихлопнути?
Юра просто губився в здогадках. Парубок відклав гітару, встав і процiдив:
- Ти хоч краєм ока зазирав в "Бурю" Еренбурга? (Юра розгублено
мовчав.) Ти не чув про Бабин Яр? Не чув!!!
Оскільки Юра продовжував мовчати, гітарист прошепотiв: "Отак ми
знаємо історію Вітчизняної війни і свого міста, м-м-м-матір тв-в-вою!.."
- і почав ходити туди-сюди. Нарешті сказав:
- Так от, пусюнчику. Твою пупочку розстріляли в Бабиному Ярi років зо
двадцять тому. Це було під час окупації. Вона мертва, зрозумів? І вона,
і я, і ти також. Протри свої паршиві зiницi: ми під землею! Під нами
земля, над нами також земля (парубок тицьнув пальцем в чорну стелю з
дивовижним вiзерунком, схожим на річкове дно), і навколо нас, і в нас.
Ми - це земля. Вже земля. Ми вештаємося тут, а не лежимо в домовинах,
бо ховав нас сель, а не людина. А її труп полили бензином і спалили,
коли в сорок третьому фрици драпати звідси. Зрозумів?
Юра захитався, мугикнув і сів. Його нудило.
Отже, всі вони мерці. І він. І цей парубок. А раптом гітарист зараз
накинеться на нього і почне гризти, кусати і шматувати?! Хтозна, які
вони, небіжчики...
- Ти що? Здрейфив? - співчутливо спитав парубок. Юра рiзко кивнув. -
Мерців злякався? Ех, дитинко! Ти ж такий самий, як я. Ворон вороновi
очей не виклює, закарбуй це на своєму сопливому носi.
Однак, я тебе розумію. Ще геніальний Пушкiн сказав:
Боже, парень я несильный!
Съест меня упырь совсем,
Коли сам земли могильной
Я с молитвою не съем.
Молитви ти ніякої не знаєш, безсумнiвно. Але жменю землицi запропонувати
тобі можу. Ось, тримай-но і розпишися.
Юра з огидою відштовхнув руку парубка... і тут немов якась невидима
пружина зіскочила всередині. Він весь засiпався, впав на спину і дряпаючи
нігтями земляну підлогу, істерично залементував:
- Ні-i-i, нi-i-i! Я хочу назад! Пустіть мене, пустіть!
- Хто тебе тримає? Спробуй.
З дивною сумішшю іронії і спiвчуття гітарист спостерігав, як Юра перекинувся
на живіт, встав на карачки, видерся по нахиленiй балці і стрибнув угору.
Долоні ковзнули по стелі, і їх опiкло незвичайним вогнем. Юра зойкнув,
звалився на купу цегли, не звертаючи найменшої уваги на роздираючий
біль в пальцях, знов видерся по балці, знов стрибнув, обпікся, впав...
- Може, годi? - стомлено спитав парубок після п'ятої невдалої спроби.
Юра знесилено привалився боком до балки. Ніякого болю від ударів він
не відчував, немов зовсім і не падав декілька разів поспiль з шестиметрової
висоти. Зате долоні і пальці буквально горіли. Юра сидів похнюпившись
і голосно схлипував. Гітарист обійняв його за плечі і спробував утішити:
- Ну-ну, чого ти, чого ти! Не треба. Це все ні до чого. Тепер тобі нагору
не потрапити просто так... То ж не рюмсай, хлоп'я! Мужик ти чи баба,
врештi-решт?!
Юра по-дитячому відпихувався ліктями і ридав собi далi. Нарешті він
трохи заспокоївся і невиразно промимрив крізь схлипування:
- Я тут не хочу... Я хочу назад... Там у мене мам... мам... мам-ма залишилася...
Як вона без мене?.. Тато на війні... Баба Маня поме... поме... померла...
Одна мамця... Братан старший ...ший пої... пої... поїхав... Сестра заміж...
Од-дна вона... Маму-у-ня-а-а… Назад хочу... Там… там ясно... видно…
- Немає тобі назад дороги, - парубок співчутливо зітхнув. - А ревiти
припини. Ну, добре... Ну, що тобі зробити? Пісеньку заспівати? Гаразд,
нюня, слухай:
А на кладбище
все спокойненько,
Все там померли,
все покойники,
Ну а также там
по традиции
Ни дружинников,
ни милиции...
О-о-о-ой, замовкни! Ну, пожартував я невдало, ну, дурень я, згода! Ну,
що ти зробиш, - гітарист нервово забив по струнах, тому що Юра розридався
ще бiльше.
- От покину тебе тут, і ридай скільки влізе, хай тобi грець! - пригрозив
він.
У цей момент на плече Юри, що здригалося, лягла ніжна крижана ручка.
Він схлипнув востаннє, витягнувся, повільно пiдвiв зарюмсане обличчя
і завмер. Рука ласкаво приголубила плечі, спину, потім маленькі пальчики
занурилися в його м'яке волосся на потилиці. Юра чудово знав, хто пестить
його, тому не смів обернутися, щоб не зазирнути ненароком в темно-карi
очі, мертві багато років, щоб не побачити прекрасне голе тіло, бліду
прозору шкіру... Юра відчув, що червоніє. Гітарист дивився йому за спину,
витріщивши очі.
- Ти все ще не охолонув. Тепло! Я вже майже забула, яке воно приємне
і ласкаве. Як добре!
Низький голос дівчини остаточно заспокоїв Юру. Він разомлiв і зачаровано
слухав.
- Встань і подивися мені в очі. Не бійся.
Юра боязко пiдкорився. Гітарист цокнув язиком.
- Оце так! Везе ж декому. І приголублять їх, і утішать... Слухай, так
я ж також теплий!..
- Помовч, - сказала дівчина, навіть не глянувши на гітариста. Той слухняно
затис рота долонею, скорчив глузливу фiзiономiю і відвернувся.
- Ти пішов за мною, - вела далi дівчина. - пішов і заблукав. Загубив
шлях. Всім чоловікам потрібна дороговказна нитка. Йди за мною. Дай-но
руку, щоб не загубитися удруге. Дай руку, я так скучила за теплом.
Вона підняла і простягла Юрі свічку, кинуту на земляну підлогу під час
марних спроб звільнитися з полону пітьми. Він відсмикнув руку, боячись
обпектися.
- Це мертве полум'я, - сказала дівчина і абсолютно спокійно провела
долонею над вогником. Юра недовірливо повторив її рух і відчув, що рівне
мертвотне полум'я свічки дійсно холодне. Він слабко здивувався тому,
що не помітив цього сам, взяв дівчину за крижану руку і слухняно пішов
за нею.
- Ей, мене забули! - отямився парубок, підібрав гітару, приладнав на
грифові свою свічку і заспівав "Зуболікарський романс". Він
тримався кроках у п'яти позаду від них і намагався йти не дуже швидко,
щоб не скорочувати дистанцію.
Юра мовчав. Йому подобалося йти рука об руку з незнайомкой. Не треба
було ні про що думати і піклуватися: його вели кудись в невідоме; але
нехай в невідоме, зате про нього піклувалися, за нього вирішували. Юра
був занадто молодий, щоб спокійно зустріти як належне все, що звалилося
на нього декілька годин тому. Дівчина надала саме те, чого йому так
бракувало. Вона мовби вхопила і утримала тендiтними алебастрово-білими
ручками гніт підземної пітьми, даючи юнаковi можливість передихнути.
І незважаючи на крижану холодність її рукостискання, поруч з нею Юрі
було чомусь надзвичайно тепло.
- Як тебе звуть? - спитав він нарешті.
- Судячи з того, що вона намагається дати тобі дороговказiвну нитку,
звуть її не інакше як Аріадною, тобто Адою. Хоч на Тезея ти явно не
тягнеш, - долинув iззаду глузливий голос гітариста. Що свідчило про
зухвале безсоромне підслуховування, незважаючи на уявне самозабуття
від передзвона струн і власного співу.
- Судячи з того, як невмiло ти втручаєшся в розмову, тебе потрібно назвати
Ведмедем, або простіше Мишком. Хоч насправді це ім'я має зовсім інше
значення, - відрізала дівчина. Гітарист здивовано присвиснув.
- Оце так! У самiсiньку точку. Один-нуль на твою користь, Адо. До речі,
чи маю я рацiю щодо тебе?
- Сонею мене звуть, - сказала дівчина, і посміхнувшись Юрі, додала:
- Не звертай на нього увагу.
- Я і не звертаю. Юра. Я Юра, - сказав він сором'язливо.
- Соня. Софія. Мудрість. Гм-м-м, - гітарист театрально відкашлявся,
сказав голосом Синявського: - Мимо ворiт. Що ж, розрив у рахунку зберігається.
Один-нуль, - і весело заспівав якусь суцiльну нісенітницю:
- А мне на девушек везло,
тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля!
А ту буквально как на зло,
тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля!
Вставную челюсть проглотил,
ой-е-е-е-е-е-е-ей!
И весь свой внешний вид сгубил,
ай-я-я-я-я-я-я-яй!
І таке iнше в тому ж дусi. Взагалі репертуар його був напрочуд різноманітний:
пародійно-патріотичні, аполiтичнi, відверто блатні, побутові, туристські,
студентські пісні змiнювали одна одну. Він дійсно скучив в психіатричній
лікарні за гітарою. А може, він старався так, щоб не дуже сумно і самотньо
було брести пiд гору, бо три крихітних мертвотних вогника лише підкреслювали
навколишню суцiльну пітьму. Гітарист саме дійшов до середини "Кирпичиков",
коли несподівано стеля пішла вгору та осяялася жовтуватими відблисками.
Соня обернулася, весело поглянула на супутників і бадьоро вигукнула:
- Прийшли!
- И
по
камешкам,
по кирпичикам
Разобрали весь хлебный завод...
Отже, це і є Бабин Яр зсередини? І ви тут живете? - відгукнувся Мишко.
- Тут. Але тобі треба виглядати якнайпристойніше.
Останнє зауваження стосувалося Юри. Соня критично оглянула його з голови
до ніг, зняла з рук рукава пальта, досі надягнуті на них на кшталт безглуздих
манжетiв, обірвала до середини стегон подертi кошлатi брючини і сказала:
- Ну от, тепер ти неодмінно сподобаєшся моєму дідусеві, якщо ми зустрінемося.
- Він сподобається йому ще більше, якщо беззастережно махне свої черевики
на мої прекрасні капцi, - пожартував Мишко. Соня зітхнула. Гітарист
захихикав і сказав: - Що ж, як не костюмом візьмемо, то піснями.
І бравуючи заграв "Прощання слов'янки". Зліва спалахнув і
почав наближатися крихітний вогник. Невдовзi до них підійшов босий матрос
в подраному тільнику і чорних клешах. З-під густих вусів і довгої щетини,
що покривала його підборіддя, пробивалася задоволена усмішка, пишна
чуприна здригалася. Юрі здалося, що в матроса короста, тому що він весь
час потирав правою долонею груди й живіт. Однак придивившись як слід,
юнак розрізнив під тільником такі ж темні плями, як на грудях у Соні.
- Ех ти ж моя славненька! Ех ти ж золотце! Музику привела, ненаглядна,
- жваво заговорив матрос. - І хто б ще за це подбав, якби не Сонечка!
І шо б ми всі без тебе робили? Тут вже з'являвся один фраєр, але він
бацає тілько на пианiнi, а я тут упритул бачу гітару і віртуозного гітариста.
- А ти сам граєш? - спитав Мишко. Матрос блаженно закотив очі.
- Та коли я брав в руки баян, весь Привоз заходився жахливою кадриллю,
навіть перекупки кидали свої клумаки, тілько ніхто їх не грабував, тому
як вся шпана викручувалася разом з ними досхочу... Тілько де ж тут баяна
взяти? Пару разів траплялася ламанина, і те на кшталт акордеона. А так
би я показав вам, особливо Сонечцi:
Ах лимончики, вы ж мои лимончики,
Вы ж растете у Сони на балкончике...
- Чубику! - спинила дівчина матроса.
Несподівано для себе Юра обійшов Соню і встав між нею і "кривдником".
Той спитав, навіть не глянувши на юнака:
- Сонечко, шо то за шмаровоза ти притягла? І шо це він вилупивсь на
мене, мов Ленін на контру? Ми з тобою тихо-мирно розмовляємо, як знайомі
дев'ятнадцять років інтелігентні люди, а цей чепурун...
Гітарист різко ударив по струнах, відтіснив плечем Юру і представився:
- Між іншим, Мишко. А тебе, здається, Чубиком називають? Так от, Чубику,
я знаю місце, де цих баянів більше, ніж кукурудзи на рiдних ланах. Принаймні
один точно був в нашому корпусі психушки. Гітара звідти ж. Добрячий
інструмент? В нас лікар мріяв зробити музгурток з божевiльних, тому
що сам був злегка поведений на музиці. До речі, покажи свого фраєра,
я зроблю йому приємнiсть: піаніно в нас також було.
Матрос належним чином оцінив своєчасне втручання гітариста, хитро підморгнув
йому, стусонув у плече, гаркнув: "Повний уперед! Гайда!" -
і невдовзi вже здалеку почувся задушевний спів дуетом:
- Рыбачка Соня как-то в мае-е-е-е...
Дівчина посміхнулася.
- Чубик хороший. А задирається тому, що без малого двадцять років навколо
мене вертівся, а я навіть за руку його жодного разу не тримала, як тебе
ось тримаю. Неприємно це йому...
Соня несподівано замовкла, немов боялася сказати зайве.
- Чому ти його не тримала за руку? Може, він скривдив тебе...
Юра відчув, як вмить напружилася рука дівчини. Її крижані маленькі пальчики
несподівано сильно здавили його долоню і здавалися тепер маленькими
лещатами.
- Потім... так вже повелося, а раніше...
Соня відвернулася і затремтіла. Юра відчув велику біду. Чи то він чимось
образив дівчину, чи то біда весь цей час жила в ній, прихована, ретельно
подавлена, і своїми словами юнак мимоволi примусив Соню пригадати щось
моторошне із земного життя, обiрваного окупантами на початку війни.
Юра подався до дівчини, але був зупинений хрипким від напруження голосом:
- Коли німці гнали нас по вулицi Мельникова сюди, гнали як череду...
Вони відбирали речі... Всі речі. Примушували роздягатися, а потім...
Всяке траплялося...
Юра зцiпив зуби, зрозумівши, що саме трапилося з дівчиною. Він невміло
обійняв Соню за плечі і слухав, як натужно цiдила вона слово за словом:
- Вони не бачили з-помiж нас людей. Ми були... Жиди! Яких треба розчавити,
мов тарганiв... Всіх до єдиного. Але вони аж ніяк... не гребували. Я
трохи не збожеволiла... Це було так... бридко... Мене розстріляли через
день, а я думала... тиждень минув... Потім, вже тут я була... дика,
ховалася від усіх... на озері...
- Годі, - благально попросив Юра. Але тут їх зненацька оточили хлоп'ята,
що взялися хтозна звідки. Вони весело галдіти, тягнулися до Юри, торсали
його і просили:
- Дядечко, погладь мене!
- Ти такий гарячий! І мене приголуб!
- І мене! І мене!
- Ні, я раніше. Мене.
- Торкнися, дядечку!
Юра відчував, що починає мерзнути, проте не міг відмовити і торкався
рукою маленьких голiвок і простягнутих до нього рученяток, віддаючи
дітям останні краплі тепла. Мовби здалеку долинув Сонін голос:
- Ці гади геть усіх вбивали: і великих, і маленьких...
* * *
- Мамо! Матусю!
Світланка зіскочила з ліжечка і натикаючись в темряві на меблі, кинулася
у кімнату батьків. Вона не відчувала, що пiжамка прилипла до її спiтнiлої
спини, не думала, що вночі не можна голосно кричати і тупати по підлозі
- пережитий увi сні жах гнав дівчинку під захист матері.
З темряви простяглися і підхопили її дбайливі руки.
- Свєтiк, Свєтїк мій, що трапилося?
- Матусю! Мені таке наснилося, таке!..
- Що? Що тебе налякало?
Але дівчинка не могла вимовити більше жодного слова. Згорнувшись клубочком
на руках у матері, вона тiльки голосно схлипувала, намотавши на палець
локон довгого материного волосся, ткнувшися носом їй у шию і поступово
забуваючи незрозумілий, але вiд того не менш болісний кошмар.
1989-92, Київ-Вигурiвщина-Київ
|
