Тимур Литовченко. "ДО КОМУНІЗМУ ЗАЛИШАЛОСЬ РОКІВ П'ЯТНАДЦЯТЬ-ДВАДЦЯТЬ".

повiстинка в чотирьох снах, з безсонним епілогом
і постскриптумом про жахливу катастрофу місцевого
значення, кiлькiсть жертв якої досі точно
не встановлена

СОН ДРУГИЙ
ПОРАДИ РОЗУМНИХ ЛЮДЕЙ

- Так, добре. Тепер посидь тихенько.
Невропатолог махнув молоточком з блискучою нікельованою рукояткою у бік білої клейончатої кушетки і заходився швидко писати. Світланка слухняно сiла, склала руки навколішки і почала розглядати кольорові пластмасові іграшки, розставлені за скляними дверцятами шафи біля протилежної стіни. Такий саме півник був колись у неї. І конячка схожа. А ось пiрамидка була не у вигляді жирафи, а звичайна, дерев'яна, з гулькою зверху. І кубики були дерев'яні, чотирьох кольорів, в дерев'яному ж возику. Цікаво, хто грається цими іграшками? Адже не сам лікар...
Світланці стало весело. Вона посміхнулася, однак не засміялася, тому що була вихованою і слухняною дівчинкою. А оскiльки лікар зайнятий і велів посидіти тихенько, не можна йому заважати дурним хихотiнням!
- Світланко, скажи-но мені ось що, - звернувся до неї лікар, - тут у тебе в картці записано, що тебе водили до невропатолога в шістдесят дев'ятому році. А він виписав направлення до міської лікарнi. Я тоді у вас ще не працював. Скажи, що з тобою було?
- Та-а-а... дурниця, - Світланка знизала плечима і не зважаючи на всю свою слухнянiсть, почала чабиряти ногами. - Наснилося щось. Я тоді зовсім маленька була, а мама налякалася і потягла до поліклініки.
- Ну, і що такого тобі наснилося? - продовжував розпитувати лікар, вивчаючи старий запис і нарікаючи в душі на зайві батьківські хвилювання.
- А я там пам'ятаю! - дівчинка безтурботно махнула рукою. - Нісенітниця якась. Хоч дуже страшна. Як хтось потонув, а там... під землею... - вона хтозна чому перестала чабиряти ногами і після паузи тихо докінчила: - …все живі були.
- Гм-м-м... М-да-а-а... - лікар стиснув губи, спідлоба поглянув на Світланку і спитав: - А на диспансерний облік тебе ставили?
- Нi-i-i, - Світланка зiщулилася, тому що слово "диспансер" завжди уявлялося їй подобою величезного сталевого дикобраза на товстелезних бегемотських ногах. - Так, розпитували всяке, потім маму попитали, потім тата, і все.
Лікар пробурмотів щось про сюрпризи під час шкільних медоглядів і знов заходився писати. Світлана почала вивчати спинки карток, що лежали у нього на столі. Її завжди цікавило, чому у медкарток такі різнокольорові спинки. Мама пояснювала, що так легше знайти картку на полиці, тому що колір спинки свій для кожної дільницi. Але ось на картці Свiтланки спинка була жовтою із зеленим, а на картках Марини і Олі, які мешкали по сусідству - червоні з двома білими смужками. Ні, щось мама все ж переплутала!
Тут Світланка вирішила почитати написи на картках. У її нової подружки Ірки був старший брат. Коли в першому класі він готував уроки, то сідав прямо навпроти сестрички. Виходило, що кожного разу книжка лежала перед Іркою шкереберть, тому непомітно для себе вона вивчилася читати догори ногами і досі мала величезний успіх у цьому. Світланка позавчора заклалася з нею на лимонне тістечко, що навчиться читати шкереберть за три дні. Завтра їй потрiбно було або купити тістечко, або безкоштовно отримати його (п'ятнадцять копійок були про всяк випадок відкладені, але Світланка все ж сподiвалася на виграш). Потренуватися зайвий раз ніколи не завадить, а картки лежали так, як треба.
То ж Світланка зосередилася і уважно прочитала напис на самій верхній:
С-Т-А-В-С-Ь-К-А С-О-Ф-I-Я
1-9-2-4
У-Ч-Е-Н-И-Ц-Я 1-0 К-Л.
К-И-Ї-В
Д... Ж... Ж-А-Д...
Світланка збилася, наморщила чоло і досадуючи на себе за допущений промах, дочитала:
Ж-А-Д-А-Н-I-В-С-Ь-К-О-Г-О,
4-1, К-В. 1-1
От що вийшло:
Ставська Софiя, 1924, учениця 10 кл.,
Київ, Жаданiвського, 41, кв.11
Цікаво, як це вона може бути ученицею десятого класу, народившися у двадцять четвертому році? Їй же зараз п'ятдесят років! Нічого собі учениця...
Цього разу Світланка нервово розсміялася... тому що... злякалася? Але чого?! Ставська Софiя, тисяча дев'ятсот двадцять четвертий, учениця десятого класу, Жаданiвського, сорок один, квартира одинадцять, Ставська Софiя, двадцять четвертого, учениця десятого, Жаданiвського, Ставська Софiя, учениця, Жаданiвського, Ставська Софiя, Софiя, Софiя, Софiя, Софiя...
По шкірі повзли мурашки, волосся на голові ворушилося, перед очима танцювали фіолетові лiтери:
С-О-Ф-I-Я-С-О-Ф-I-Я-С-О-Ф-I-Я-С-О-Ф-I-Я-С-О...
- А більше тобі нічого такого не снилося? - не піднiмаючи голови, спитав лікар. Світлана не чула запитання. Викотивши від напруження очі, вона втупилася у загадкову картку.

* * *
- Юро. Юро! Та отямся нарештi...
Юнак із зусиллям відірвав погляд від крихітного вогника, в якому увижалися загублені назавжди тепло і ласка. Соня опустилася на земляну підлогу поруч з ним і тихенько попросила:
- Не будь таким. Не треба.
Права щока Юри нервово сіпнулася.
- Не можна так, Юрчику. Я знаю, що кажу.
Сонiни долоні легко доторкнулися до його плечей. Колись давним-давно (або тільки учора?!) це були дві льодишки, тепер же Юра не відчував ні тепла, ані холоду. Все навколишнє стало просто ніяким.
- Повір мені: так не можна. І ще повір: ти сам себе мучиш. Це вiдбувається зо всiма, що потрапили сюди - і це треба пережити, як кір або скарлатину. Перехворіти. У тебе кір була?
- Не пам'ятаю, - буркнув Юра. Насправді він просто не бажав згадувати, боявся сколихнути шари пам'яті, де кожна вiдбита мить - про те, земне життя. Вистачить з нього і смутного марення в маленькому світі, вихопленому з вічної темряви язичком мертвого полум'я.
- Дарма ти затягла мене сюди, - сказав він після тривалого мовчання. - Я думав, тут хоч люди є, а тут...
Юра озирнув цiле поле таких самих мертовних крихітних вогників, як його власний. Цілу вічність назад він намагався полічити вогники, але кожний раз збивався, коли перевалював за двісті тисяч. А свічок залишалося ще багато-багато, навіть дуже багато...
- І поговорити нi з ким. Самi старi та діти, так і тих небагацько...
- А я?
Так, Соня.
Завжди поруч, з тих перших, а тому найжахливiших хвилин і годин. Не дуже помітна, але в той же час надзвичайно турботлива. Іноді вона чимось нагадувала Юрі маму, що залишилася вгорі. І як не дивно це звучить (адже дівчині в момент розстрілу не було ще й сімнадцяти), Юра був готовий прийняти її як мати... якби не нагота.
Він зростав у тісній кiмнатцi такоїй ж тісної комуналки, де фанерні перегородки і саморобні ширми вiдмежовували всіх - від всіх. Він любив бабусю Маню, старшу сестру і особливо матусю, однак з дитинства, з ретельно заткнених шпарин у фанері і дошках, з ляпасів і суворих окриків, коли нехай випадково, але невчасно заглядаєш за перегородку, твердо засвоїв: на дівчат і жінок дозволяється дивитися лише коли вони одягнені. Якщо ж персона жіночої статі демонструє хоч би ногу вiд коліна або голi плечі - вона розбещена дiвка, хвойда, як-от сусідська Вiрка Шейкiна, якій дзвонити чотири рази (і погано, що чотири, а не один, тому що бахури ходять до неї постійно, і в тітки Клави вже голова розколюється від цих клятих дзвінків!).
Соня не була схожа ні на Вiрку Шейкiну, ні на дівчат, в компанії з якими дворові парубки любили відвідувати горище після гри у "пляшечку". Проте вона ходила без одягу, і це відділяло і віддаляло її від юнака так само надійно, як старенька ширма в квіточку від ліжка старшої сестри і матері.
Ось і зараз Юра всією спиною відчував дівочу наготу. З яким задоволенням прийняв би він турботу і ласку, якби не це!..
Соня м'яко пригнула Юру до земляної підлоги так, що голова юнака опинилася у неї на колінах. Ніжно перебираючи його волосся, пропускаючи їх між пальцями, заговорила:
- А як же я? Я не дитина і не стара, і постійно з тобою. Ти сам відвертаєшся від мене. Чому? Може, я огидна тобі?
Дівчина розгорнула Юру горілиць, допитливо і настирливо вдивилася в його очі... а він лише побачив прямо перед собою її груди з трьома кульовими ранами. І миттю уявив, що лежить на її голих стегнах, що заборонено... Потилицю немов обпалило забутим вже жаром полум'я. Юра відштовхнув руку дівчини, пiдхопився і заходився люто топтати свічки, що вишикувалися на чорнiй підлозі неправильними рядами, викрикуючи:
- Ні, не ти, не ти! Все, все тут незрозуміле, огидне! І нi вгору, нi вниз - нікуди! Чому, ну, чому я опинився тут?!
Тоненькі свічки не падали і не ламалися, незважаючи на уявну парафінову крихкість. Вогники горіли рівно і холодно. I вiд цього ставало моторошно. Як завжди. Завжди. Завжди...
Це ще більше дратувало Юру, але глупий його гнів роздувався, не маючи виходу, поширювався в самому собі і раптом змінився млявою апатією. Юнак осів на підлогу і не ворушився, поки говорила Соня:
- Адже я тут, в цьому світі також сама-одна. Може, і в мене нікого немає. Може, в мене тільки ти. І також нi вгору, анi вниз. Ні в інший свiт. Щоправда, я знаю, чому не можу піти. Мені пояснили.
- Хто? - з безнадійною тугою в голосі спитав Юра.
- Ті, хто кращi за мене. Хто мудрішi. Хто пішов звідси, але чиї свічки залишилися тут, бо в тому, іншому світі, де світла і без них вистачає, вони просто непотрібні.
Юра відразу пожвавiшав і навіть без особливої сором'язливості поглянув на дівчину.
- Якби побачити їх!
- А ти поклич. Поклич, - підбадьорила Соня, ласкаво посміхаючися. - Коли б мій дідусь прийшов!..
- Так у тебе тут дідусь є? - здивувався Юра. Соня стиснула губи.
- Є. До речі, ось про це ти міг би спитати раніше.
Юрі не сподобався натяк, що промайнув в словах дівчини. Він дійсно повiвся надто необачливо, коли одного разу заходився детально розпитувати Соню на земній кшталт. Дiйсно ж, яка користь від того, що вгорі вона була Софiєю Ставською, двадцять четвертого року народження, ученицею десятого класу, комсомолкою, що мешкала по вулиці Жаданiвського, будинок сорок один, квартира одинадцять! Дівчина давно покинула ту оболонку. Набагато важливіше було знати, хто вона зараз. Про що думає. До чого або до кого прагне. От і дідусь у неї тут виявився, причому абсолютно несподівано для Юри. У нього навіть виникло відчуття, немов щоки загоряються рум'янцем сорому. Проте, це було неможливе. Досить провести по щоках долонею, щоб мана зникла.
- А чом я досі його не бачив?
- Поклич - дізнаєшся, - шепнула Соня із загадковим виглядом.
- Як же звати його? - Юру хтозна чому насторожила таємничість дівчини, а тому його питання прозвучало невпевнено.
- Борух Пінхусович. Також Ставський. Тисяча вісімсот сімдесятого року народження, пенсіонер, якщо ти це маєш на увазі, - уїдливо додала Соня. Юра скривджено відвернувся, повторив про себе мудроване ім'я, приставив долоні до рота і що було сил залементував:
- Порох Пiнце-хо-вич! По-о-рох Пін-це-хо-вич!!!
Тихий сміх дівчини примусив його замовкнути.
- Винахідника пороху - звичайно європейського, а не китайського! - дійсно звали Барухом. Щоправда, це був Барух Шварц. Але Юрчику, хіба так кличуть на допомогу?
Він розгублено поглянув на Соню. Глуха луна вмирала вдалині під височезною чорною стелею.
- Ти поклич уявно. Поклич того, хто досвідченіший. А вже хто з'явиться... - дівчина розвела руками.
Юра знiяковiв, заплющив очі і почав думати про те, як би цей Порох допоміг йому. Думав посилено, старанно, ретельно. Однак лише коли він почав благати, щоб з'явився хто завгодно, лише б тiльки не було так тужливо на душі, в навколишній темряві виникла деяка зміна. Юнак розплющив очі і не побачивши нічого нового, прислухався. Точно: могильну тишу порушив дзвін гітари.
- Бачиш, ти нічого ще не можеш уявити, крім землі і підземного. Ну гаразд, хоч Мишка побачимо.
- А твій дідусь хіба не в землі, якщо він... тут? - здивувався Юра.
- У нас його принаймні немає, це зрозумiло, - Соня усміхнулася. - Одного разу я казала, що всі ми існуємо разом, хоч в той же час - окремо. Це як вкладена одна в одну матрьошка. Якщо ж ти не здатний потрапити нагору, це ще не означає, що між землею і підземним, і небом є межа.
Юра мовчки тицьнув пальцем у стелю, однак Соня продовжувала терпляче пояснювати:
- Межа в тобі самому. Зживи її - і підеш звідси... Проте, про такі речі дідусь говорить краще. Поки що до нас прямує Мишко. З ним ще хтось... але не Чубик? Цікаво, - дівчина прислухалася. Неподалiк двоє співали речитативом:
- Как старик свою старуху
Ды променял на молодуху!
Ды это не лихачество,
Ды а борьба за качество!
Как дед бабку
Ды завернул в тряпку,
Ды поливал ее водой:
"Ды будешь, бабка, ды молодой!"
Колхозны-я
Возросши-я
Культурны-я
Потребно-сти!
Сидит парень на крыльце
Ды с выраженьем на лице!
Ды выражает то лицо,
Ды чем садятся на крыльцо!
Рупь за сено, два за воз,
Ды полтора за перевоз.
Ды чечевика с викою,
Ды я сижу, чирикаю!
Незабаром до них наблизився гітарист Мишко, якого обіймала вельми розбещеної зовнiшностi дівчина в яскравій хусточці на голові, в заношеному пальтячку, прозорих панчохах і дешевих черевичках з відламаними пiдборами. От вже хто нагадував незабутню Вiрку Шейкiну!
- Здрась-с-стє. Наше вам з хвостиком, - гітарист невимушено вклонився і шльопнув нижче спини свою супутницю. - Прошу любити і не кривдити: Мишка власною персоною. Я Мишко, вона - Мишка. Непогано звучить, вірно? Проте, ми знюхалися вмить і без церемоній. І зiспівалися. Є в нас дуети, є й сольні номери. Мишка, валяй!
Мишко заграв. Дівчина почала спершу досить невміло відбивати чечітку, потім проспівала хрипким голосом:
- Ося Бродский - тунеядец,
утопист и декадент.
Ах, какой сейчас прекрасный
политический момент!
І посміхнулася від вуха до вуха яскраво нафарбованими губами.
- А де матрос? - поцікавився Юра. Взагалі-то він радий був бодай ніколи більше не бачити вусатого задираку і спитав про нього просто задля пристойності.
- Та ну його разом з його баяном! - неприязно процiдив Мишко. - Посварилися ми. Я сказав, що Сталін - це лайно собаче, як і Микитка. Так він на мене з кулаками! Уявляєш?
Гітарист порснув, Мишка заіржала до непристойності голосно і басовито.
- Цiкаво, як мені в цьому місці можна пику набити! І взагалі, яке нам всім тепер діло до цих типів?
Корячись старій, земній ще звичці, Юра хотів був заперечити, що Микита Сергійович зовсім не те "пахуче", про що каже Мишко, що як генсек він нічого, може бути і гірший, і всі його плани не такi вже й погані, і взагалі владу лаяти не годиться... Однак вчасно стримався. А гітарист вiв далi:
- Але Чубик рвав свій прострілений тiльник і горлав усiєю своєю лудженою боцманською горлянкою, що вмирав за Батьківщину, за Сталіна! Придурок, - Миша цвiнькнув крізь зуби. - Ну і нехай котиться разом зі своїм Йоською Віссаріоською попiд три чорти в ж…! А я плював з високого даху на всіх ленінців, сталiнцiв і хрущовцiв, разом взятих! Я сам по собі... Вибачаюся, сам з Мишкою. Напару.
- Нігіліст, а-ля Базарів, - вставила Соня.
- І сказав він: хо! Ще одне тавро на чоло! - Мишко зрадів Сонiним словам, немов дитина, що отримала подарунок. - Виявляється, тут також є фахівці з таврування. Ким я тільки не був: неробою, очорнителем, кликушею, наклепником, критиканом. Паплюжником навіть якось обізвали. А тепер додатково нігіліст... Між іншим:
Матерьялисты и нигилисты
Разве годятся только в горнисты.
Козьма Прутков, до речі. Військовий афоризм номер сорок сім.
Мишка завищала, зааплодувала і затупотiла.
- Але, - гітарист кинув суворий погляд на подружку, яка розвеселилася, клацнув пальцями і набундючившись, повiв далi: - але якщо паршивий збоченець-нігіліст комусь потрібен, він негайно йде на допомогу. Негайно! Чим би не був зайнятий і де б, у якiй скрутi не перебував - р-раз, і тут! Я відчуваю, що потрібен тобі, - він пильно подивився на Юру. - Викладай, що скоїлося.
Юнака як завжди ошелешила і абсолютно заплутала перша ж багатослівна кучерява Мишкова тирада. Мишка також не дуже-то розуміла, про що йдеться. Однак від "матерьялистов" і "нигилистов" віяло чимось вже дуже зарозумілим, а недбало вкручена віршована цитата з Козьми Пруткова (також не інакше якась знаменитість!) негайно повергла дівчину в трепетне збудження. Мишка слухала гітариста, у захватi роззявивши рота. Соня позирала на Мишка, прихильно всміхаючись і немовби промовляючи: "Ну-ну, труси пил в очі, давай! Я ж тебе наскрізь бачу". Проте Юрі від цього не полегшало. Він збентежено похнюпився і запинаючись промимрив:
- Так я... не тебе... Я взагалі хотів... Погано мені, зле... от. А ти хіба можеш!..
Здається, він сказав не зовсім те, що слідувало. Гітарист насупився, підтягнув вище смугасті лікарняні кальсони і пробурчав:
- Пiшли звідси, Мишка. Нас тут не поважають.
- Та стривай ти, - втрутилася Соня. - Він не те хотів сказати. Зовсім не те.
- Не те! - запізніло похопився Юра. Дівчина смикнула його за руку, примушуючи мовчати, і продовжувала:
- Якраз ти міг би пояснити, чом ви троє (та й не лише ви) опинилися у цьому місці? Просто Юра намагався кликати не тебе, а мого дідуся. Що з цього вийшло, сам бачиш. Зараз його позву я.
- Ага, он воно що, - Миша вичавив з гітари декілька тужливих акордів, відліпив від грифа і поставив на земляну підлогу свою і Мишкину свічки, накреслив правим капцем хитромудру закарлюку і нарешті урочисто прорік: - Що ж, ми залишаємося. Познайомитися з Борухом Пінхусовичем - для нас велика честь.
Юнака зачепила та обставина, що гітарист анітрохи не здивувався існуванню дідуся. А також те, що Мишко знав і без помилки вимовляв таке незвичне ім'я. На відміну від самого Юри. Мишка ж кумедно наморщила носика і спитала:
- Чи-во-о?
Миша поспішно зашепотiв їй у вухо; дівчина зосереджено кивала, цокаючи язиком. У цей час Соня сiла надзвичайно прямо і глибоко зітхнула.
І раптом розвиднiлося!
Ні, чорне земляне склепiння як і раніше тягнулося над головою, а невгасимi вогники свiчок залишилися манюсенькими язичками мертвого полум'я.
Ясно стало прямо перед ними, немов повний місяць зійшов в підземний свiт і розсипав довкола свої сріблясті промені, які нехай трохи, але розсували межі могильної темряви.
- Здрастуй, дідусю, - ласкаво сказала Соня, подавшися уперед. Тоді світло оформилося, і всі побачили високого благочинного старого, одягненого у вільну хламиду, що відливала сріблястим і голубуватим. З акуратно зачесаним назад сніжно-білим волоссям і бородою, що нагадувала застиглі струмені сивого від піни водоспаду, різко контрастували кошлаті брови, в яких помітні були окремі попелясто-сірі волоски. А пронизливі вугільно-чорні зіниці очей немов взагалі існували окремо від обличчя.
- Ду-уже приємно, - Миша вклонився старому з найсерйознiшим виглядом.
- Так, звичайно... Борох Бін... Бінцху... - Юра так і не зміг вірно назвати дiдуся по батькові і знiяковiло замовк. Старий злегка спохмурнів, запустив товсті вузлуваті пальці в сяюче білизною волосся, потім схрестив руки на грудях і відповів:
- Мені також дуже приємно, - і нарешті з незадоволенням звернувся до Соні: - Але навіщо забивати нещасну голову настiльки молодої людини мудрованими словами?
- Юра сам цього захотів, - відповіла дівчина. Старий погладив опукле чоло і сказав:
- Тоді от що, молодий чоловiче: звiть мене просто Борисом Петровичем або як вам ще заманеться, тільки не намагайтеся силувати власного язика, будь ласка. Борух Ставський загинув у сорок першому, і я вже все одно не він. Домовилися?
- Дякую, Борисе Петровичу, - з полегшенням видихнув Юра.
- До речі, Мишко, - назвався гітарист.
- А я Миша... тобто, Мишка. Тобто, Маша, - дівчина ніяковiючи і якось непевно посміхнулася.
- Марія. Господиня. Чудово, - старий схвально кивнув.
- Та шо це ви! Яка там господиня. Я ця... Ну, яка-а... - Мишка сильно зніяковіла і почала крутити великі гудзики свого жалюгідного пальта, аби хоч чимось зайняти пальці, що мимоволi затремтіли. Виручив Мишко. Він заграв веселу танцювальну мелодiю, дівчина стрепенулася і проспівала першу строфу частівки:
- По деревне я прошлась,
Космонахту отдалась!
Гітарист підхопив, і удвох вони весело гаркнули:
- Ух ты! Ах ты!
Все мы космонахты!
Однак Мишка негайно зніяковіла ще бiльше, немов дівча, яке нецензурно вилаялося в присутності батьків.
- Повірте, Марiє, імена даються нам не просто так, хоч власне Марією ви вже перестали бути, - повчально мовив Борух Пінхусович.
- Та ну, шо там, - дівчина ніяково шмигонула носом.
- І я відчуваю, ця проблема хвилює вас менш за все, а от у вас, - старий доброзичливо поглянув на Юру, - на жаль, проблема набагато серйознiша.
Юнак був неприємно вражений: і Мишко, і Борух Пінхусович безпомилково вгадали в ньому просителя. Невже весь Бабин Яр бачить його безсилля і розгубленість! А раптом ще гірше - бачить і… сміється над ним?!
- Та я... просто не можу тут, - почав скаржитися Юра. - Тут так темно, порожньо. Тужливо.
Мишко хотів щось сказати, але стримався. Мишка презирливо підібгала нижню губу. Борух Пінхусович слухав як і досi прихильно.
- І весь час думаю: ну, чом я не сів в ту кляту развозку, а пішов пішки! І... от де опинився. Венька поїхав, а я не захтів. Чом не Колька Моторчик попав у цю багнюку, не... Венька, чом обов'язково я? І що робити тепер? Як бути? Мені так зле...
Миша нарешті не витерпів.
- Анекдот, - оголосив він театрально, заклавши руки за спину. - На прийомі у лікаря: "Лікарю, ви знаєте, мені так зле, так зле..." - "Кому зараз добре? Наступний!"
- Та шо ж ти рознюнився! - Мишка зробила вульгарний жест, відштовхнула гітариста і подалася до юнака. На обличчі її читалася ненависть разом з презирством. - "Не хочу, зле..." Ич, яка цаца! Шо ти скиглиш, мов недоторка в шлюбну ніч? Ти шо, кращий за всіх?! С-смердючка ти бидляча, лайно затхле...
- Молоді люди, я перепрошую! - суворо мовив старий. Миша зняв капцi, відштовхнув їх ногою, сів по-турецьки, поклав на коліна гітару і склав на ній руки. Природний першокласник за партою! Мишка також скинула черевички і опустилася поруч з ним.
- Все, ми стали хорошими дiточками, - повідомив гітарист. Мишка бадьоро гигикнула.
- У вас, юначе, питання на питанні, - задумано сказав Борух Пінхусович. - Я так зрозумів: передусім ви хочете знати, чому пішли пішки і потрапили в сель. По-друге, чому саме ви попали у сель. І по-третє, що ж вам робити далі. І якщо ви питаєте навіть: "Чому я, а не інший", - вам таки дійсно недобре. Вірно?
Ще більше знiяковiвши від слів гітариста і його подружки, Юра охоче кивнув. Миша прошепотiв скоромовкою: "Кому зараз добре", - і сам собі затис рот долонею. Старий позирнув на нього осудливо.
- А тут нема чого розуміти! - негайно звився гітарист, незважаючи на обіцянку бути доброю дитинкою. - Нема чого тут розуміти! Ви менi даруйте, Борух Пінхусович, тільки він мене образив. Я б i сам міг все йому розтлумачити. Дурень він, от і опинився не там, де треба. Дурень і телепень. Адже на його місці я б ні за які пряники не пішов на це будівництво! Телепню, а, телепню, зiзнайся от всім нам, якого дiдька тебе понесло туди?!
Юра сильно образився на прізвиська, якими нагородили його Мишко з Мишкою, проте чесно розповів про все, що було там:
- Я тільки-но школу закінчив, поступав до будівельного і провалився. Але мене раніш до школи віддали, тому в мене був рік запасу. От я і вирішив піти на будівництво, тому що хотів влітку знов поступати, а тут була б практика. А якщо знов би провалився, то хоч мускули перед армією накачав.
- А ви самі як опинилися тут? - спитав старий Мишка, та одразу ж i вiдповiв собi: - Проте, судячи з вашого шикарного костюму...
- Вiрно, Борух Пінхусович. Я сидів в дурдомi, так що особисто в мене ніякого вибору не було. Мишка ще сюди-туди... вона... гм-гм... з нічних заробітків поверталася. Ну, хтозна, може, на Сирці платять більше, - гітарист непомiтно позирнув на дівчину, яка збентежено похнюпилася. - Але цей наш, цей йолоп! (Презирливий погляд на юнака, який відчув себе пустоголовом метеликом, що летить просто в павутиння.) Теж мені, будівничий майбутній! І щоб анiчогiсiнько про грунтові води не знати! Ідіот...
- Як-кi ще т-там води? - Юра злегка заїкався, тому що пригадав осяяний світлом блискавок вал, який змітав все на своєму шляху.
- Здор-ро-вень-кi були. Приїхали, - Миша усміхався поблажливо і зарозуміло кивав. - Отож, ти не бачив Озера Непролитих Сліз. Як твоя пупочка... вибачаюся, Сонечка... (Чемний жест у бік дівчини.) Як притягла вона тебе сюди, так ти тут і сидів, навіть прогулятися не спромігся! Ну, даєш...
- Я розповiдала тобі про озеро, - вставила дівчина, - я там переховувалася вiд усiх.
- Отак! Блиск! Тріск! - зрадів Мишко. - Браво, Сонечка! Це називається вбити наповал. Слухай, пусюнчику, як це ти не поцікавився краєвидом улюбленого місця усамiтнення своєї Сонечки? Ну просто дивак якийсь, чесне слово! Шморкач ти ще, рюмса. А побував би там хоч єдиний раз, то знав би: озеро і безліч струмочків, що течуть під землею, знаходяться над шаром глини. А вище - пiсочок. Це так і буває, коли тече собі річка, тече, а потім і піде під землю. У Києві так скрiзь: Почайна і Глибочиця зникли давним-давно, Либiдь зовсім обміліла. А на місці річки що залишається? Яр. Яр, пусюнчику! Бабин Яр. А місце чому Сирцем називається? Від ріки Сирець. Сире тому що, - Миша люто жестикулював, мовби розмовляв з глухонімим.
- Ну от. Пісок над водою і глиною схожий... - він на декілька секунд замислився, клацаючи при цьому пальцями. - …на сир на хлібі з маслом! Ти бутерброд колись їв? Дивно. А що робили на вашому безглуздому будівництві, скажи на милість? Замивали Бабин Яр і зверху зводили світле місто майбутнього. Комуністичне місто, де всі будуть щасливі, ах-ах! А на що це схоже? Так, неначе різали і клали зверху все нові й нові шматки сиру. А тепер пригадай грозу. Бабин Яр залили пульпою - водою з піском i глиною, та ще й на пісок, та дощова вода вниз просочилася. А яка злива була, пам'ятаєш? Що вийшло?
- Багато води, - сумовито вiдповiв Юра. Однак він все ще не розумів, куди веде гітарист.
- Молодець, пусюнчику. А оскільки масло, тобто вода, у нас рідке, що зробило світле комуністичне місто?
Юра мовчав. Почекавши трохи, Мишко впер кулаки у боки і презирливо процiдив:
- Світле комуністичне місто виявилося занадто важким. Все твоє будівництво і будинки зі сплячими людьми, і все інше з'їхало по воді, сповзло, як по маслу. Як по маслу! От тобі і сель на рівному місці. А про Веньку твого... Та на твоєму місці я б радів, що не він загинув, а ти. Придурок, - гітарист презирливо цвiнькнув.
- Напевно, ти на геофацi вчився, - засмучено мовив юнак, уражений легкістю, з якою Мишко пояснив катастрофу. Той постукав кісточками пальців по гітарі, набундючився й урочисто мовив:
- Вчився я в нормальній середній школі, як і ти. До університету поступав тричі (не заперечую, це певна школа), але на журналістику. І так і не поступив, до речi. А потім... не до того було, - гітарист з демонстративною недбалістю змахнув з лікарняної піжами неіснуючу тут пилюку. - Відносно ж нашої маленької прикрості... Хочу перефразувати російського поета: "геологом мог бы ты не быть, но головою думать был обязан". І тоді все вмить яснiшає до прозоростi. І все це дуже легко зрозуміти.
- Нічого ви не пояснили, шановний, - спокійно сказав Сонін дідусь. Сяйво, що він випромiнював, посилилося. Щойно всі дивилися на Мишка, тепер же обернулися до Боруха Пінхусовича.
- Як-то нічого? - обурився гітарист.
- А отак! Ясна рiч, ви дуже влучно і дохідливо пояснили, звідки взявся потік води і багнюки. Але нікому з вас як і досi незрозуміло, чому це сталося з вами. Я аж ніяк не збираюся з'ясовувати, що привело сюди кожного з вас. Я говорю про всіх разом, загалом. Але в одному ви, Михайле, абсолютно праві: Юра повинен радіти, що загинув він, а не його друг. Це погано, юначе, дуже погано! Мені здається, у Веніаміна є дружина з немовлям, - Борух Пінхусович уважно подивився на юнака. Під цим проникливим поглядом йому зробилося дуже незатишно, і він поспішив виправдатися:
- Та що ви! Я і не радію зовсім. Я просто не розумію, чом саме я... - ясна рiч, Юра не хотів, аби Венька опинився тут замість нього. Ну, може будь-хто інший, абсолютно чужий і незнайомий... Але якби він не знав Веньку, не знав, що в того дружина і дитина, що Венька так уміє підтримати у важку хвилину! Виходить, його друг цілком міг би стати тим самим чужим... Чи це не зрада, чи не підлота?! Юнак дуже розхвилювався і не міг більше вимовити ані слова, лише беззвучно відкривав і закривав рот.
- Помовч в ганчiрочку, пусюнчику, коли розумні люди кажуть розумні речі, - напустився на нього гітарист, однак тут Мишка підскочила як ужалена і войовничо спитала:
- А шо ж ви весь час не договорюєте? Ви скажете нарешті, чого це трапилося з нами? Я так не люблю, коли не договорюють. Я люблю, щоб р-раз - і є!
Було видно, що незважаючи на явну і глибоку повагу до Соніного дідуся, дівчина дуже образилася на його зауваження на адресу Мишка.
- А пам'ять. Просто пам'ять, - спокійно мовив старий. - Ви всі забули про нас, про Бабин Яр. За-бу-ли. І навіть у ваших абсолютно вірних міркуваннях, - Борух Пінхусович схвально кивнув гітаристу, - такий найважливіший елемент, як рання і небувало сильна гроза згадується лише побіжно. Юначе, ну що було б без зливи! Будинки були б побудовані. Ну, стали б вони осідати, ну, сталося б два, може, три невеличких зсуви. З мінімальним руйнуванням і без жертв. Так укріпили б насипане, і все! Ви людина більш-менш розумна, тому могли чути, що такий собi Ісус Христос не рекомендував ставити будинок на піску ще десь пару тисяч років тому, - старий посміхнувся і розвів руками. - Дві тисячі років - достатній термін, щоб забути, так. За життя я, звичайно, ні в якого вашого Христа не вірив, а тепер знаю, що насправді все взагалі було не так, як представляють люди, але не будемо відволікатися. Просто зазначимо, що порада Ісуса дуже цінна, і хоч би за цю пораду він таки гідний поваги. Але тепер навчилися будувати навіть на хиткому грунті! Щоправда, не завжди вдало. Особливо це стосується вибору місця.
Тут Борух Пінхусович спохмурнів.
- Не можна будувати щастя на кістках. Ні в якому разі неможна! Ось істинна причина надзвичайно ранньої і сильної грози в понеділок тринадцятого числа. Ви не вважаєте, що випадковостей дуже багато? І що всi цi випадковостi, досить незвичайні вже самі по собі, дали дуже жахливий результат?
Юра здригнувся, тому що відразу пригадав свої думки по дорозі з роботи в ту фатальну ніч. І йому здалося, що старий помітив це, хоч дивився зовсім в інший бiк, звертаючися переважно до Мишка.
- От істинна причина селя: будувати в Бабиному Ярi було не слід не з-за грунтових вод, а з-за того, що тут вбили стільки безвинних людей! Гаразд, не будемо навіть чiпати Бабин Яр. Хоч би на хвилину. Скажіть мені, невже Ленінград періодично затопляє водою тільки тому, що сильний вітер починає гнати воду з гирла Неви проти течії? Та Петро Перший просто не повинен був ставити своє місто на кістках! Кістки - найненадiйнiший в свiтi фундамент, юначе. І зневажена пам'ять тих, на чиєму праху зводиться споруда, колись вдасться до помсти, і наслідки будуть наймоторошнiшими.
А ви зокрема, повторюю, забули про нас. Всі ви забули!
От чому ви, юначе, пiйшовши працювати на будівництво, яке по суті велося на гігантському цвинтарi, в ту саму ніч відправилися з роботи пішки. А ви, Марiє, захотіли заробити на Сирці трохи грошенят в таку страхiтливу погоду, коли можна залюбки простигнути, якщо ще залишишся в живих.
- Але я! Я, - гітарист весь тремтів від обурення, що довго стримувалося. - Я ж знав, я пам'ятав...
- Ну і що, - в словах Боруха Пінхусовича не було ні тіні докору, але Мишко все одно похнюпився, немов відчувши раптом незрозумілу провину. - А нагадали ви хоч комусь про нас? Я ж бачу вас наскрізь і все про вас знаю. Згодний, ви склали море пісеньок, однак чи є серед них бодай одна - бодай одна, юначе! - про Бабин Яр? Та й що у вас за пісеньки! Ви ж не співак, не поет. Ви натуральний пересмішник, юначе! Ви до останньої своєї секунди залишалися в боргу перед розстріляними і спаленими, перед малими дітьми, на яких навіть куль не витрачали і кидали в Яр живцем. Перед тими, хто намагався вкривати нас від нелюдей і часто-густо гинув разом з нами, перед військовополоненими - перед всіма!
Старий повів рукою... і сталося неймовірне: мертві вогники маленьких свічок заколивалися і спалахнули нестерпно яскраво. Перелякані тіні вiдсахнулися під безкрайню чорну стелю. Підлога зробилася прозорою і там, внизу, на недосяжній глибині відкрилося погляду таке...
Юрі зробилося по-справжньому зле. Він міцно замружився, а коли знов відкрив очі, все довкола було таке, як i досi.
- Зрозумійте, юначе, своїми їдкими куплетами ви примушували щонайбільше реготати. Це безумовне досягнення, але в той же час це й відносно легко. Жодним рядком не примусили ви ридати! Ніколи. Нікого. От чому разом з усіма ви до відпущеного вам терміну опинилися в пеклi, - переконливо мовив Борух Пінхусович.
Мишка вискнула і кинулася Мишку на шию. Юра розкрив рота, але крижаний страх учепився мертвою хваткою в горло, і кричати він не зміг.
Якщо це пекло, отже, неподалiк ховаються чорти з казанами, де кипить смола! Ця думка виринула з таких глибин пiдсвідомості, про які юнак навiть не підозрював...
- Ей, ей, спокійно! - першим оговтався гітарист. - Тут розстріляли забагато віруючих єврейських старцiв, а в них, я знаю, немає ні раю, ані пекла, лише темний потойбічний свiт, пустопорожнiй і безрадісний; от ми і влипли в ці уявлення...
- До чого тут євреї, - м'яко заперечив Сонін дідусь. - Просто такий перший мертвий свiт сам по собі. Він однаковий у всіх своїх частинах, повірте, молоді люди. Пригадайте хоч би грецькі Тартарари...
- Або римські Елисейськi Поля, - пiдпустив шпильку Мишко.
- А от це вже другий з неземних, - заперечив Борух Пінхусович. - Я перебуваю тепер там. Туди всі потрапляють після пекла, незалежно від віри: і юдеї, і християни, і магометани, і буддисти, і індуїсти, і навіть атеїсти. Зрозуміло, якщо доспіють і якщо бажають потрапити туди. І якщо пройдуть пекло...
- А хiба ж є такі телепні, які не бажають? - здивувався Міша.
- А як же! Тільки чому телепні? Ті, хто любить темні справи, віддають перевагу пiтьмi, хто любить земне - землi...
Юнак знов здригнувся. У словах старого з'явився проблиск надії. І знов йому здалося, що Борух Пінхусович уважно подивився на нього загадковим внутрішнім оком, але цього разу - з легким здивуванням... і навіть із засудженням.
- Кожному своє, - продовжував між тим Сонін дідусь. - І невже ви думаєте, що ваш теперішній свiт останній? Є ще більш високі світи, і другий в порівнянні з ними так же похмурий, як ваше пекло в порівнянні з ним.
У Юри відлягло від серця. Він заспокоївся так само швидко, як злякався. Дійсно, якщо біси з величезними кухонними принадлежностями не з'явилися досі, звідки ж вони візьмуться тепер?! І заради чого! Він і так доволi мучився, сумував за землею. І те, що повідомив старий, було надзвичайно цікаве. Повернутися б угору...
- От би потрапити до вас у другий свiт, - замріяно сказав гітарист. І Юра з подивом відчув, як між ними зростає тоненька, мов павутиння стіна нерозуміння. Невже ж ніхто не зрозуміє його? От і Мишко такий розумненький, а вгору начебто і не рветься... І Соню він нормально сприйняти не може... Навіть Мишка на нього накричала... Не кажучи вже про таємничий погляд Боруха Пінхусовича...
- Так, для вас це проблема, - старий пригладив волосся і похитав головою. - Але я з вами згодний, Михайле: пекло - місце малоприємне, і звідси треба вибиратися.
- Але як? - наполягав гітарист.
- Зжитися! Позбутися того, що тримає вас тут, - Борух Пінхусович доброзичливо посміхнувся. - Думаєте, я відразу пішов звідси? Хай йому грець! Ви маєте абсолютну рацiю щодо віри наших старцiв, як ви їх назвали. І доки я був одним з них... отаким...
Після цих слів Сонін дідусь перевтiлився буквально на очах. Він згорбився і весь якось зіщулився. Борода більше не нагадувала застиглі струмені водоспаду - таке собі бородисько, середненьке. Опукле чоло і те поменшало, немов з туго накачаного м'яча випустили через ніпель повітря. Руки і голова затряслися, на губах заграла догідлива стареча посмiшка. Білий одяг змінився брудно-сірим балахоном.
- І доки я був Борухом Ставським, який так любив пофiлософствувати напару iз Сьомою Сахновським, iз найрозумнішою людиною, між іншим, який мешкав на Малiй Василькiвськiй біля синагоги і був навіть завмагом...
- Де мешкав? - неуважно перепитав Юра, зайнятий думками про землю.
- На Шота Руставелі біля Театру ляльок, - переклав гітарист, явно заінтригований перевтiленням старого.
- Ой, як приємно бачити такого молодого гоя, який знає, де у Києві таки була синагога! - Борух Пінхусович зовсім по-дитячому заплескав в долоні і засмiявся ще сильніше. - А чи ви знаєте, де ще є синагога?
- На Поділі, на Щекавицькiй. І якщо вважати синагогою кенасу караiмiв, що на Підвальнiй, яка тепер Полупанова... то була кенаса.
- Ой, що за розумний гой! - старий просто розцвів. - Так от, ви таки можете бачити того Боруха Ставського, якого сусід-полицай таки витягнув за бороду на вулицю і разом з Сонечкою погнав до Бабиного Яру. Якого били прикладами у груди і в живіт, коли він таки не захотів відпускати від себе онуку, тому як він не зовсiм ще дурень і розумів усе, крім того, що нас вели не виселяти, а стріляти.
Борух Пінхусович розсунув края балахона, демонструючи синці - і тут перетворення пішли назад. Коли він знов став патріархальним старцем в сяючо-бiлих шатах, то заговорив урочисто, звертаючися до всіх по черзі:
- Тому слухайте мене.
Михайле! Вас переповнює жовчний сарказм і заперечення всього на світі. Для початку повірте хоча б мені. Якби Бабин Яр не стали замивати, а головне - забувати, не було б ніякої катастрофи. І головне тут, повторюю - пам'ять.
Маріє! Ви не остаточно занепали і даремно мучитеся, згадуючи, чим займалися у земному житті. Продаж тіла - це ще не продаж душі.
Юрію! Намагайтеся принаймнi поки не думати про землю і про матір, яка залишилася там. Її син загинув безповоротньо, але ви є. Вас же є кому підтримати тут!..
Сонечко! - голос старого зробився особливо проникливим. - Забудь про Дорогожицьку вулицю, про три кулі і наругу. Ти поки що правильно зробила, полишивши Озеро Непролитих Сліз. Але не затримуйся в пеклi!
Нехай всі ваші свічки залишаться тут, як залишилася моя. Та...
Старий здiйняв руки до чорного склепiння. Його вбрання спалахнуло, і немов увiбравши цей спалах, десь у віддаленні виблиснув яскравіше за іншi крихітний вогненний язичок.
- Так я вже ніколи не потраплю на землю? - ледь чутно прошепотiв Юра. Сонiн дідусь суворо поглянув на нього.
- От що я скажу вам, юначе. Якщо ви слабке цуценя або кошеня, то прив'язаний до шиї камінь безжально потягне вас на дно ріки, і ви від цього ніякої користі не отримайте, буде суцiльна шкода. Але досвідченому плавцеві камінь допоможе пірнути на дно лагуни і знайти дорогоцінну перлину.
Пам'ять про землю - це вантаж, тягар. Камінь. Якщо ви дуже зажадаєте, то потрапите туди досить швидко. Не поспішайте! Забудьте про землю на певний час, підіть в блискучий свiт і тільки звідти пірнайте. На здоров'я! Ластівкою легше стрибати з обриву, нiж з ледь виступаючої над водою купини. Вище, юначе, вище! Тоді з вами нічого не трапиться...
* * *
- Світланко, чом ти мовчиш? Здається, я тебе про щось спитав.
Невропатолог як і раніше шелестів обписаними збіглим почерком сторіночками і навіть не поглянув в широко розкриті оченятка дівчинки.
- Пригадала... - прошепотiла вона, не повнiстю ще схаменувшись після всього побаченого. Лікар все ж поглянув на дівчинку, здивований не зовсім звичайним тоном її голосу.
- Що пригадала? Той сон?
Дійсно, що ж то вона пригадала? Що взагалі це таке?
Марення, дуже складне для нерозвиненої дитячої свідомості, вже розпалося на шматки мов тарілка, що розбилася об підлогу, і зникало фрагмент за фрагментом.
- Так, сон, - пробурмотіла Світланка, але несподівано витягнувши уперед руку, вказала на картку і випалила: - Ставська Софiя двадцять четвертого учениця десятого Жаданiвського сорок один квартира одинадцять!
Лікар взяв зі стола картку, пробіг очима напис, розсміявся і заходився докоряти дівчинцi:
- Ой-йо-йой, не лiчить читати чужі документи. Та ще з якими помилками! Ой-йо-йой!
Він сунув картку просто в руки почервонiлiй вiд сорому Світланцi.
- По-перше, рік народження не двадцять четвертий, а п'ятдесят сьомий. Ну, сплутати двійку з п'ятіркою, коли дивишся догори ногами, ще можна. Але не відрізнити сімки від четвірки!.. По-друге, вулиця Жаданiвського зовсім в іншому районі, а в нас, на Подолі - вулиця Жданова. І ще номер будинку одинадцятий, а квартира сорок один, а не навпаки.
Лікар зобразив на обличчі суворість. Світланка пересвідчилася в справедливості його слів, перечитавши напис, і зi смутком подумала, що може й не виграти лимонне тістечко.
- А що, ти щось знаєш цю Софiю Ставську? - поцікавився невропатолог.
- Нi-нi. І сни мені більше не сняться, - поспішно завірила його дівчинка. Лікар мугикнув, повернувся за стіл і сказав:
- Гаразд, Світланко, тоді до побачення. І запроси наступного.
Йдучи коридором, дівчинка намагалася зрозуміти, що примусило її збрехати лікареві щодо снів. І хто такі насправді ці Юра, Соня і всі інші, кого вона вже і не пам'ятала гарненько.

1989-92, Київ-Вигурiвщина-Київ