Тимур Литовченко. "ДО КОМУНІЗМУ ЗАЛИШАЛОСЬ РОКІВ П'ЯТНАДЦЯТЬ-ДВАДЦЯТЬ".

повiстинка в чотирьох снах, з безсонним епілогом
і постскриптумом про жахливу катастрофу місцевого
значення, кiлькiсть жертв якої досі точно
не встановлена

СОН ТРЕТІЙ
ДУХIВ ДЕНЬ

У вiтальнi було шумно і до того накурено, що сивi рядна їдкого тютюнового диму здавалася безладно розвiшаними тюлевими завісками, що їх ліниво колишуть випадкові слабенькі струменi повітря. Світлана насилу протиснулася між сервантом і стільцем, на якому розвалився дядько Слава, що длубався виделкою в зубах, і підійшла до батька.
- Па-ап... Татко! Підемо додому.
Батько уважно подивився на неї і голосно сказав дядькові Яшi:
- Рудий! Ти мою доцю бачив?
Дядько Яша обірвав просторікування на тему шкільного життя, що залишилося в ніжно-блакитному минулому, і завірив тата:
- Так, бачив, бачив, звiсно, бачив. Ти ще учора нас знайомив... Слухай, Жорко, яка вона в тебе велика! Чорт, одинадцять років! Це в нас вже такі діти! От час летить...
- Ага, летить. А між іншим, у мене з класу, з хлопцiв тобто, в першого дитина народилася, - похвалився батько.
- Як то в першого? Ми ж першого у Аліка з Нелкою обмивали! - заперечив дядько Яша і бахнув долонею по столу, від чого його чарка перекинулася, рясно поливши горілкою недоїдки в тарілці. - Нелька, звичайно, жінка, але все ж Алік перший з наших став батьком.
- Ні, я, - не здався тато і покликав, перекриваючи загальний гвалт і перегнувшися через стіл: - Нель! Не-ле! Це у вас з Алькою раніше дитина народилася або в мене? Га?!
Світлана не розчула, що відповіла тітка Неля. Батько принаймні залишився незадоволений, тому що почервонів і заходився вигукувати ім'я дядька Аліка. Світлані це набридло. Вона смикнула його за рукав піджака і повторила:
- Татко, а ну пішли! Увечері "Кабачок "Тринадцять стільців" буде. Я хочу панi Монiку подивитися.
Батько опустився на стілець, ніжно взяв її за потилицю, притиснувшись спiтнiлим чолом до її чола, дихаючи змiшаними похощами "Столичноi" та їжi, прошепотiв:
- Свєтка, а, Свєтка! Ну, яка ж ти настирлива! Вся в мене. Слухай сюди, доцю. П'ятнадцять років, розумієш ти: п'ятнадцять! Ти колись також будеш отак от сидіти разом з однокашниками, коли станеш дорослою тіточкою. І тобі буде дуже неприємно, коли твої діти будуть тягнути тебе додому за штанi... Тобто тьху, за спідницю! Я вже щось забалакуюся...
Батько наморщив чоло і замотав головою.
- А мені нудно! - наполягала Світлана. - Пішли. І раптом там ще буде пан Ципа!
- Бр-р-р, не псуй мені настрій! Не зiпсувай… не псуй! Все, - тато замахав руками. - Я тебе більше ніколи, нi-ко-ли от не буду брати на наші рандеву, домовилися? А зараз будь ласка, Свєтка! Свiтлячок, е? Ну, піди, посидь десь. Почитай там або я не знаю що. Займися дiлом, загалом. Ми тільки от доп'ємо, доллємо, - він подивився на перекинену чарку дядька Яши, саркастично мугикнув і докінчив: - Приймемо кави з тортиком і підемо на вулицю. А, Свєтік-Свiтлячок? Хочеш тортика?
- Ну, гаразд, - поступилася дівчинка.
- От і добре! От і молодець! - зрадів тато. - Ей, Рито!
Тітка Рита поставила на стіл купку брудних тарілок, витерла руки фартухом і підійшла до них.
- Ри-ит, відведи мою кудись, де не курять, бо тут же не продихнути, їй-бо. Гаразд? - попросив батько і не утримався від питання, яке задавав сьогоднi всім: - А яке в мене вже дівча вимахало, бачила?
- Ще вчора бачила, - підтвердила тітка Рита, і притримуючи Світлану за плечі (спасибі, хоч за ручку не взяла, немов маленьку! А то противний дядько Слава так сьогодні і зробив), випровадила з кімнати. У коридорі Аня з Петєю гралися лiтачками. Тітка Рита покликала свого старшого сина Ростика і доручила Світлану його турботам.
Хлопчик відвів її у свою кімнату, мовчки витяг iз шафи пачку старих "Піонерів" і негайно пішов. Здається, вони разом з сином тітки Лариси щось затівали, тому Ростику було не до дівчини.
Проте, Світла не образилася. У журналі вона знайшла "Маленьку Бабу Ягу" Отфрида Пройслера і пригадала, що колись випрошувала у Ірки Войтенко (з якою досі товаришувала незважаючи на те, що вчилася вже в іншій школі) цю казку. Однак Іркини батьки суворо-пресуворо заборонили їй винести журнали і книжки з дому, навіть заради найкращої подруги (очевидно, грунтуючися на власному досвіді: тітка Ліда, Іркина мама, постійно крала літературу в бібліотеках. Наприклад, якусь "Кансуеллу", вiд якої всi дорослi були у захватi, вона поцупила тричі, "Місячний камінь" - чотири рази, а "Там, за рікою, Аргентина" - двічі. Так сказала Ірка). Тепер Світлана зраділа можливості, що представилася так несподівано.
Однак радість її невдовзi розвiялася: у пачцi "Піонера" не вистачало перших двох номерів. Дівчинка вирішила розшукати їх у книжковiй шафі. Зрозуміло, копирсатися в чужих речах недобре, але їй дуже не хотілося повертатися до прокуреної вiтальнi. Крім того, Ростик кинув її саму незважаючи на прохання тітки Рити...
Журнали, яких бракувало, лежали на нижній полиці шафи на великiй старiй фотографії, наклеєній на файний картонний підрамник. Світлана вирішила, що це групова фотографія класу, де вчилися і тітка Рита, і її тато, і всі дядьки і тітки, що зібралися тут. У них вдома була така ж сама, і коли Світлана була зовсім ще крихiткою, мама давала їй розглядати фото, коли годувала. Світлані дуже подобалася блискуча глянсова поверхня фотографії і кiнна фігурка Богдана Хмельницького (про що свідчила дірка на місці голови уславленого гетьмана, немилосердно роздлубана малесеньким пальчиком). І відклавши журнали, дівчинка витягла фото.
Це дійсно була випускна фотографія, але (шкода!) абсолютно іншого класу. Очевидно, того, в якому вчився чоловік тітки Рити. Ага, от і він в правому верхньому кутку. Острецов Ігор. Який молоденький! Зовсім ще хлопчисько, що намагається удати перед об'єктивом серйозного чоловіка. Це зараз він серйозний, а тоді - сама видимість.
Світлана примостилася в кутку дивана і почала розглядати десятикласникiв, випущених в шістдесятому році Київською середньою школою номер два.
...Який, однак, маленький номер! У них на Поділі є сота школа і навіть сто двадцять четверта, а тут раптом - друга. Цікаво, де вона знаходиться?
- На Куренiвцi, - підказав хтось із-за спини.
Світлана обернулася так різко, що журнали, що лежали поруч, з'їхали на підлогу. Але за спиною був тільки ворсистий килим з вiзерунком "під Азію", що висів на стіні. З-під зачинених дверей тягнуло тютюновим димом. У вiтальнi час від часу лунали вибухи реготу: дядько Саша розповiдав анекдоти. На кухні тітка Рита і дядько Ігор гриміли посудом. У коридорі Петя з Анею зосереджено гули, вдаючи "кукурудзник".
Крім Свiтлани, в кімнаті нікого не було.
Дівчинка взяла фотографію на цей раз недовірливо, але оскільки нічого надприродного не сталося, вона відновила вивчення зачісок школярок початку шістдесятих, суконь і прикрас вчительок, не забуваючи побіжно розглядати також хлопчаків.
Так вона дійшла до нижнього ряду. Другою зліва там була така собi Россошинська Галина. І Світлана довго вдивлялася в її миловидне овальне личко, що напрочуд вдало вписалося в овал фотографії. Ця Галина схитрилася заплести коси з пишними бантами, завдяки чому здавалася не випускницею школи, а першокласницею.
Світлані стало смішно. Хлопчаки всі до єдиного з усiх сил намагалися виглядати якнайсолiднiше (у трьох була абсолютно однакова краватка, що мала абсолютно безглуздий вигляд. Очевидно, хлопчаки передавали її один одному на манiр естафетної палички), то принаймні половина дівчаток одягалася і зачісувалася так, щоб виглядати якнаймолодше. Хоч інша половина ні в чому не поступалася хлопчакам.
Ні, щодо хлопчаків Світлана помилилася. Поруч з Россошинської Галиною, просто над зображенням Верховної Ради був вміщений фотопортрет юнака, який нізащо не зміг би виглядати дорослим, навіть якби дуже захотiв. Ніякої краватки, навіть піджака він не одягнув. Звичайна сорочка, застiбутна до останнього гудзика, над комірцем - природно дитяче лице з пухкими губами і безвільним підборіддям. М'яке волосся розчiсане абияк, в світлих очах застиг дитячий вираз. Здавалося, він звик бути маленьким і підкорятися всім і кожному. Цікаво, хто це такий?
"Петриченко Юрій", - прочитала Світлана.
Десь в підсвідомості повільно дозрів і розпочав розростатися незрозумілий хворобливий інтерес до цього Петриченка Юрія, чия фотографія мовби абсолютно справедливо була вміщена в останньому ряду між фотографіями двох дівчат.
І вiдтак вся фотографія немовби почала об'ємно проявлятися: обличчя всіх зображених раптом зробилися рельєфними, вийшли з площини паперу і ожили... так, несподівано Свiтлана упізнала хлопчака! Це ж... Хто?
Він!!!
Запах тютюнового диму зник, розвіявся. Всі зовнішні звуки, що долинали в кімнату, поступово змовкли (тільки дзюрчання води в крані зробилося надзвичайно гучним). Світло люстри під стелею померкло, і дівчинку огорнула непроглядна пітьма...
* * *
…Потiк, що впадав в озеро крокiв зо двадцять праворуч, голосно дзюрчав. Однак звук цей не радував серце, не веселив душу і не дарував надію, бо не був схожий на жваву говiрку весняного струмочка, що переплітається з частим дроботiнням капілi. Немов тисячі, нi - десятки, сотні тисяч людей мовчки плакали, і їхнi сльози, зливаючися в тоненьку цівку, зміїлися по щільно утоптаній землі і вливалися в озеро. В Озеро Непролитих Сліз.
Юра занурив руку в чорну воду. Важкі як ртуть краплі зірвалися з мокрих пальців, по поверхні пішли правильнi кола. Коли поверхня знов зробилася дзеркально-незворушною, юнак побачив мовби на невеликій глибині своє відображення. Природно дитяче обличчя з пухкими губами, безвільним підборіддям і ясно-сірими очима. Юра скуйовдив і без того розпатлане м'яке волосся, сумно усміхнувся і прошепотiв:
- Що вона знайшла у мені? Нiяк не збагну.
Відображений юнак немовби лежав горiлиць і спрямувавши погляд мимо голови оригіналу, розглядав далеку чорну стелю, вкриту схожими на маленькі шматочки мочалки корінцями трав. І прислухався до дивного відчуття, що вiднедавна народилося в грудях.
…Це більше всього нагадувало невагому мильну бульбашку, що пливе високо над підлогою кухні. Найтоншу яскраво-райдужну сферу, гнану до стелі гарячим повітрям, що підіймається над розжареною газовою плитою, де киплять каструлі і відра.
Юра зовсім ще маленький. Мама пере білизну в оцинкованому кориті. Вона скрутила трубочкою якийсь папірець, умочила його кінчик прямо в мильну воду і на радість синовi видула великиу бульбашку. За дверми кухні лається тітка Клава, тому що із-за маминого корита ні пройти, ні проїхати, а в неї, між іншим, суп. Але Юра і мама дивляться один на одного з виглядом змовників і продовжують стежити за ширянням бульбашки. Хлопчик тихо і радісно сміється. Мати стомлено усміхається. Навколо її губ залягли ранні зморшки.
Бульбашка лопнула. Мило потрапило в очі. Щипле...
...Що це? Сльози?
Iноді йому хотілося плакати, особливо спочатку. І він плакав. Але сліз не було. Справжніх сліз. Соня розповіла одного разу, що оскільки в цьому місці плакати просто неможливо, всі непролиті сльози збираються в озеро, що лежить зараз перед юнаком. Юра так і не зрозумів, чи то сама дівчина вигадала таке, або хтось розповів їй це. Або такою є чиста, мов сльоза правда... Та навіть якщо його непролиті сльози і приєднувалися декілька разів до численних струмочків туги і смутку, зараз їх не було. Зараз в грудях надималася невагома райдужна бульбашка, яка тягнула до земляної стелі і несла його слідом за собою.
- Сьогодні Духiв день.
Юнак сів і озирнувся. Схвильована Соня стояла у нього в ногах. Сукня, що вільними складками спадала до самої чорної підлоги, стала ще більш помітною. Тепер прекрасні лінії її тіла проглядали через все ще доволi тонкий одяг, мов крізь молочно-білу пелену туману, завдяки чому Юра вже сприймав дівчину без колишнього почуття внутрішнього відторгнення.
- Сьогодні Духiв день, - повторила Соня.
- Ну то й що?
Юра щиро дивувався, чому дівчина так схвилювалася з приводу якогось там Духова дня. Тут не було ні Нового Року, ні Восьмого Березня, ні Першотравня, ні Дня Перемоги, ні Жовтневих свят, ані П'ятого Грудня - ніяких звичних земних дат. Взагалі ніяких днів. Ба навіть найменшої зачіпки для відліку. Суцільна безпросвітна тягучка з чорного як пiдгорiлий сироп часу.
- Це чудовий день, - пояснила Соня. - Нам можна вгору.
Райдужна бульбашка в грудях з тріском луснула. Юнак безладно підстрибнув і одразу ж знов шльопнувся на утоптану глиняну підлогу. Проте, чи дiйсно відразу? Здається, на мить він все ж завис...
Тепер в грудях росло вже ціле гроно мильних бульбашок. Найлегша піна, яка нiжно огортала і зігрівала змучене серце.
- Чом же ти відразу не сказала! - Юра спробував вдати обурення, але не був у силах прикидатися, то ж весело і безтурботно розреготався, пiдхопився і кинувся до дівчини. Точно! Він так і летів над чорною підлогою, невагомий, немов пушинка.
- Як здорово! - захоплювався юнак. Соня упіймала його на літу, поривчасто обійняла, сказала:
- Дурненький, ти й сам міг би здогадатися, - і показала на його свічку. Юра не повірив своїм очам: мертвотний вогник ожив і мірно блимав.
Підкорити собі язичок полум'я могли лише душі, сильні в розумiннi внутрішньої досконалості. Сонiн дідусь, наприклад, міг змусити трепетати цілі поля вогників. Полум'я Мишкової свічки тремтіло, коли він співав якусь власну пiсеньку. До цього моменту в Юри нічого подібного жлдного разу не виходило.
Однак коли він спробував примусити вогник розгорітися яксильнiше, нічого не вийшло: крихітний язичок полум'я залишився байдужим до його зусиль і блимав у якомусь явно загадковому ритмі, що не залежав від бажань Юри.
- Ні, ти поки ще слабкий, так що не старайся, - м'яко сказала Соня. - Свічка ожила зараз, тому що тебе згадують вгорі...
Вона делікатно замовкла, але юнак зрозумів: звичайно, Соня мала на увазі його маму. І ще він пригадав одну з приказок бабусі Мани: "Жона знайде собі нового, а мати сина - нi за що". Кому ж і згадувати, як не матусі! Й "іншого" собі не знайшла, вiдколи батько на фронті загинув, і улюбленого наймолодшенького втратила...
Юрі здалося, що протікаючий поруч струмочок смутку на декілька секунд задзюркотiв голосніше і тужливіше.
- Ти можеш піти вгору хоч зараз і бродити там до перших півнів, - утішила його дівчина. Гроно мильних бульбашок в грудях виблискувало, немов на нього раптово впав сонячний промiнчик, що прорізав підземну темряву. Соня тихо вела далi: - Ти щасливіший за мене. Тебе хоч є кому пригадати. А мене от... нікому...
Дійсно, свічка в її долоні горіла як завжди непохитно рівно. Однак дівчина не піддалася смутку, жваво трусонула чорними як ніч кучерями і сказала:
- І хіба ти не дивився в озеро? Не бачив, як ми удвох гуляємо землею?
Соня стверджувала, нiбито в глибині водного дзеркала можна спостерігати минуле і майбутнє. Юра не бачив там нічого, окрім власного відображення (іншими словами, найжалюгіднiшого теперішнього часу) і вважав це такою ж казкою, як історію про непролиті сльози.
- Нічого такого я не бачив, - сказав він і завзято додав: - І не розумію, чом ти досі тут, якщо можна вгору!
Сказано це було абсолютно бездумно, хоч і без жодного злого наміру, ясна рiч.
...Хлопчик тримає в кулачку коника, на якого полював хвилин з п'ятнадцять.
- Ма-а-а, а я упіймав його! Дивись!
Комаха щосили намагається вивільнитися. Лапки лоскочуть шкіру долоні і пальців. Хлопчик все міцніше стискає кулачок, щоб дорогоцінна здобич не вислизнула.
- Нумо покажи, покажи.
Мати схиляється над Юрою. В неї таке обличчя, немов вона готується побачити англiцьку сталеву блоху, підковану алмазними пiдковками на золотих цвяшках.
Хлопчик з торжеством розціпляє кулачок.
Коник мертвий. Намагаючись утримати його, маленький Юра ненавмисно перестарався...
Юнаку на мить здалося, що він перенісся на запашний луг, що лишився в тому далекому сонячному дні. Тільки тепер на долоні замість нерухомої комахи лежала розчавлена Соня. І його обійняв такий саме змішаний із запізнілим каяттям жах, як у дитинстві.
- Я не піду без тебе, - сказала дівчина якимсь чужим голосом, незвично розтягуючи слова. - Я так... прив'язалася до тебе... Ти ж знаєш.
Він знав. Ще й як знав, йолоп! І як це вiн спромiгся бовкнути таке?!
- І зараз не піду... І минулого разу не пішла. І також, між іншим, через тебе.
Юра застиг з розкритим ротом. З виправданнями, що завмерли на кінчику язика. Цікаво, що значить...
- Що значить "минулого разу"? Минулого року, чи що?
Соня відвернулася і повільно пішла геть. Як тоді, при першій зустрічі. І він покликав дівчину майже як тоді:
- Ей, зачекай! Куди ти?
Соня нестримно віддалялася.
- Скільки ж часу я тут?
- Більше року.
"Більше року!" - луною відгукнулися в грудях її слова. Більше року смерті, темряви, безрадісної і безпросвітної. Жах...
А вона?! Вона! Могла давно піти вгору, кинути його самого в гігантській чорній могилі, ім'я якої - Бабин Яр. Але не зробила цього. Залишилася з ним, загрузлим у відчай по саму маківку.
- Соня, а... минулого разу... мені що, не можна було туди? - спитав Юра якомога невимушенiше, щоб хоч якось відхилитися від неприємного русла, у яке пiшла розмова. Дівчина зупинилася, обернулася і жалiбно усміхаючись, мовила:
- Розумієш... Мій дідусь... Я радилася з ним, і він сказав, що тобі... Краще не ходити. Можна, але не треба, як каже один його знайомець. Ти про нього чув, це дядько Сьома, який жив на Малiй Василькiвськiй поруч з синагогою. Так от, дідусь боявся, що ти затужиш за землею і... покинеш нас. А так робити не можна. От я і вирішила не говорити тобі... Тоді.
"Покинеш нас". Аякже! У погляді Соні читалося щось інше: "Кинеш мене". А губи її брешуть, весь час брешуть, брешуть, брешуть... І зараз вона безсоромно бреше, і тоді брехала. Не про нього піклується - про себе. І боїться пробовкнутися. Тільки правда все одно назовні вийде, як її не ховай.
Ось чому вона ні на мить не залишала його: пильнувала, щоб не втік! Так пес стереже улюблену кісточку...
Немов гігантська рука, нікому крім нього невидима, розмахнулася і влiпила Юрі доброго стусана. Юнак захитався і впав.
"Ах ти ж, кістка мозкова! А тепер тебе навіщо вгору тягнуть? Адже ти сумував на цілий рік довше, ніж минулого разу, на цілий рік сильніше прагнеш повернутися назад..."
-...Юро, Юрасю! Що з тобою сталося?!
Стурбоване обличчя дівчини нависло прямо над його обличчям, ніжні алебастрово-прозорі руки пестили і колихали, мовби він насправді перетворився на маленького хлопчика.
- Що з тобою?
Ці губи аж ніяк не брехливі, нi. Вони такі... такі!..
Юра поринув до дівчини, сплів пальці у неї на потилиці і здригаючись, притягнув до себе. Їхнi губи зустрілися. Поцілунок вийшов невпевненим і боязким. Юра взагалі уперше в житті цілував так. І негайно злякався, що Соня не зрозуміє, відштовхне...
Але нічого подібного не сталося. Навпаки, закривши очі і трохи випнувши губи назустріч його губам, дівчина чекала, що ж буде далі. І він поцілував Соню ще раз, потім ще, ще і ще, і з кожним разом все впевненiше.
Гроно мильних бульбашок розбухло до неймовірних розмірів, вилізло з грудей і вмить обволокло дівчину. І обидва вони злетіли над озером і попливли в чорному просторі між глиняною підлогою і земляною стелею. Далеко внизу, бiля самої кромки води, залишилися дві свічки. Полум'я однієї з них здригалося і тремтiло.
- Соня, одружуйся на мені... - юнак замовк, знiяковiвши і, досадуючи на найдурнішу помилку, поправив сам себе: - Тобто, виходь заміж. За мене, звичайно.
Миле обличчя дівчини просто розцвіло, навіть ніс з горбовинкою, що раніше здавався Юрi негарним, немов би покращав; але вона одразу спитала просто і цілком резонно:
- А що це означає, Юрчику?
Якби вони були вгорі, можна було б сказати, що він спустився з небес на землю. Тут стан був тим самим, якщо не враховувати однієї маленької подробиці: нікуди не можна було спуститися; нижче було просто нікуди.
Юнак слабо уявляв, що ж він має на увазі під одруженням тут. Вгорі все зрозуміле: мати одне прізвище, жити в одній кімнаті, гроші мати спiльнi, кожний день ходити на роботу, увечері приходити з роботи і зустрічатися, разом снідати і вечеряти, а якщо працювати у другу або третю зміну, або підробляти - то приходити вночі або вранці...
Але ж тут, у пеклi, дійсно - що?!
- От ти зараз розгубився, це написано в тебе на обличчі, - сказала Соня і почала пояснювати: - Ми ж не люди, Юрчику, ми чисті душі, ніякою зовнішністю не прикриті. На землі тіло створює тіло, оболонка - оболонку. Народжуються діти (Юрі здалося, що він червоніє). Але душа не може породити душу! Може тільки знайти іншу, рідну їй, спорiднену і... наприклад, от так плисти рука об руку. І відчувати, як це прекрасно.
- Я як раз це і мав на увазі, - запізніло пояснив Юра.
- Дурненький ти мій, але ж це не означає одружуватися! - дівчина закружляла з ним пiд самою стелею. Іноді вони зачіпали маківками корінці трав, але ті лише дивним образом прошивали їхнi голови, не залишаючи ніякого сліду відчуттів.
- Здається, ти хотів вгору? Так летимо ж!
Соня різко злетіла, тягнучи за собою юнака. Той швидко примружився. Зникло все: Озеро Непролитих Сліз, манюсенькi іскорки їхнiх свічок і цілі поля мертвих вогників Бабиного Яра. Коли ж він знову розплющив очі, серце, що вже давно замовкло, один-єдиний раз гучно стукнуло в грудях.
Під ногами проносилися потопаючі в зелені дворики, вузенькi провулки і абсолютно безлюдні широкі вулиці, скупанi в млявому світлі повного місяця. Юра не розрізнював пахощiв, але вся його істота немов переповнилася ароматами квітучих вишневих і абрикосових дерев. Їх фігури випромінювали блідо-голубе світло, схоже на місячне сяйво. І коли Соня опинялася між Юрою і світилом ночі, її майже прозора сукня спалахувала так, що вона здавалася оповитою роєм крихітних світляків.
- І що, чи подобається тобi земля після річної відсутності? - поцікавилася дівчина, ласкаво заглядаючи йому в очі. Замість відповіді Юра міцно потис їй обидві руки відразу. А місячне світло все кружляло їх високо над землею і несло все далi. І Соні не треба було довго вгадувати, куди саме вони летять.
- Юрко, Юрчику, може, не треба? - спробувала угамувати його дівчина. Але було вже запізно. Ось знайомий дворик зi вкопаними в землю лавочками, що геть покосилися, з недогляненими дикими клумбами і натягнутими між деревами вірьовками для бiлизни. Ось сусідній будинок зі знаменитим горищем, обожнюваним вiдчайдушними підлітками обох статей за те, що відбувається після гри в "пляшечку". А от і особливий будинок, і в усьому цьому будинку особливе - он те вікно зі старенькою завісою, здвинутою убiк, де горить світло, незважаючи на глибоку ніч...
Не слухаючи ніяких Соніних умовлянь, юнак попрямував просто до яскравого прямокутника. Як дурний нічний метелик...
Ах, дурний! Дiйсно, дурний...
На столі тьмяно горіла старенька лампа під латаним зеленим абажуром. На стільці спиною до вікна сиділа жінка. Здавалося, її немов би зігнена невидимим тягарем спина, сутулі від вічної втоми плечі - вся її фігура марно благала про допомогу. У попелястому волоссі, абияк схопленому вузлом на потилиці, біліло незнайоме сиве пасмо.
- Юра, прошу тебе востаннє: схаменися!
Відштовхнувши руку дівчини, що намагалася утримати його, він щосили рвонувся до безмовної самотньої жінки, шепочучи на льоту:
- Мамо, мамо. Ма-мо-о...
І одразу ж несподівано для себе... просочився в кімнату прямо крізь шипку, дерев'яну раму, цегельну стіну, підвіконня і зупинився, безглуздо занурившись до пояса в підлогу. Виявляється, речі не були для нього перешкодою, як за життя! Вони стали проникними і на мить здалися Юрі зiтканими із зовні твердого диму, який під дією незнаної сили набрав рiзноманiтних форм. Юнак злякався, що і його мати зробилася таким самим оманливим димом. Тільки не це...
- Ма-а-а-мо-о-о-о-о!!! - залементував Юра з переляку. Жінка не ворухнулася, а він, який тiльки-но так прагнув до неї, наповнився дивним відчуженням і розпочав повільно спливати до стелі.
На стіні навпроти вікна висіло тріснуте з краю дзеркало, і от в лівому нижньому кутку з'явилося прозоре блакитне обличчя, плечі, руки, груди. Юра просвічувався мов борулька і крізь своє відображення виразно бачив стіну з темним вікном, що залишилася за спиною. Частина його фізіономії, на якiй були написанi розгубленість і переляк водночас, безглуздо троїлася в тріснутому краї дзеркала. Так що ж стало димом: він - або речі?!
Мiсяць, що незадовго перед тим сховався за невелику хмаринку, виглянув знов. Тріщини в дзеркалі спалахнули, немов іскри розряду, що проскочив між наелектризованими кулями.
Сидяча жiнка повільно підняла голову.
Їхнi погляди зустрілися в дзеркалі.
- Ма-а-а... - Юра задихнувся. Тремтяча жінка з перекошеним ротом, спотикаючись, брела до чорного дзеркала, в якому мерехтіло оманливе відображення її мертвого сина.
- Мамо, я не там, я тут! В тебе за спиною!!! - крикнув юнак, що вже остаточно зневірився в усьому. Жінка учепилася в края дзеркала так, що суглоби її огрубiлих від безперервної важкої роботи пальців побіліли, і припала обличчям до холодного брехливого скла. Вона хотіла лише одного: втиснутися, втиснутися туди, де її синочок. Туди, туди... Туди...
І Юра несподівано зрозумів, що мати не чує і не почує його, що дим - це він, а не речі, що рвонеться він зараз до дорогої людини - і пройде крізь неї, крізь дзеркало, стіни і фанерні перегородки, через коридор в кімнату цієї шльондри Вiрки Шейкiной і далі, далі і далі...
Але Юра не кинувся до мами і не залишився на місці. Хтось схопив його за ноги і щосили смиконув униз. У юнака потемніло в очах, коли його голова прошивала підлогу. Потім він побачив перед собою розгнівану Соню. Дівчина важко дихала і дивилася на нього з огидливою вiдразою.
- Ти... ти... ах ти ж погань! П-погань!!! Та як ти насмiлився тільки?!
Соня тiпалася від обурення так, що її обличчя і руки на деякий час зробилися розмитими, мов кадри на екрані, демонстрованi погано налаштованим кинопроектором.
- Ти що, хочеш, щоб вона зараз померла від розриву серця? Щоб перенеслася до нас, вниз? Ти цього хочеш?! Відповідай!!!
Ніколи ще Юра не бачив дівчину такою. А що він міг сказати на своє виправдання! Говорити ж не було чого...
І вкрай розгубившись від отриманої свободи (коли не можна робити як раз те, чого хочеться більше вiд усього), від почуттів, що навалилися (коли не можна навіть мріяти про те, що не йде з голови) і від отриманого прочухана (який влаштувала та, що поступово ставала незамінною), юнак бесслiзно, безнадійно і вкрай тужливо заскиглив. Одразу ж в якомусь незнайомому дворику з будки вилізла кошлата дворняга та, гримлячи ланцюгом і задерши довгу морду до величезного місяця, протяжно завила. Їй відповіла інша, потім третя, четверта... Невдовзi собаки всієї округи, скільки їх було, скаржилися один одному на своє собаче життя, прокинувшися від чуйної собачої дрімоти.
- Ну, ти і вдiяв. Не можна тебе ще вгору пускати, мав рацiю дідусь.
Вони ширяли помiж гiлок високої тополі. Юра тупо розглядав крiзь свої прозорі руки покинуте вороняче гніздо і намагався зрозуміти, чому сукня у дівчини просвічується, а сама вона майже нормальна, тільки примарно-блакитна. Соня говорила тепер майже беззлобно:
- Отже, так. Ніколи більше (чуєш? нi-ко-ли!) не з'являйся до матері, якщо не бажаєш заподіяти непоправне лихо тiй, яка стільки для тебе зробила. І взагалі, обходь живих десятою дорогою. Зрозуміло, тобі вони нічого не зроблять, а от ти їм - можеш. Собаки тебе почули і он як розхвилювалися. Але щодо вразливостi, то тварина набагато грубіша за людину. Та що говорити, ти сам можеш добре уявити всі наслідки твоєї необережність. Так що вибирай: або ми зараз же спустимося назад, або летiмо туди, де нам можна.
Незважаючи на внутрішню байдужість, що охопила його, вниз дуже не хотілося.
- А де можна? - боязко спитав Юра. Соня полегшено зітхнула, і юнак iз запiзнiлим каяттям зрозумiв, що вона готова була позбавити себе прогулянки по землі заради негайного повернення разом з ним до Бабиного Яру. Він iз вдячністю подивився на дівчину і винувато вимовив: - Я... більше не буду.
Соня посміхнулася, але сказала цілком серйозно:
- Запам'ятай: мерцям належить бути серед мертвих. Так що коли не роздумав, летiмо на цвинтар. Це найбiльш пiдходяще місце.
- А це далеко?
Погляд Соні зробився здивованим.
- Як! Ти жив на Куренiвцi і не знаєш, де цвинтар?
Юра розгублено знизав плечима.
- А де твою бабусю ховали?
- Вона назад у село поїхала, ще коли моя сестра школу закінчувала, - відповів юнак і з незрозумiлої причини відчув себе винним за переїзд бабусі Манi і за незнання місцезнаходження кладовища. Соня ненадовго замислилася, але раптом схопила його за руку і помчала уперед з такою швидкістю, що дерева, ліхтарні стовпи і будинки так і замиготіли в них під ногами.
Юра не встиг навіть здивуватися, як вони минули безмовний Пташиний ринок, перетнули злиття вулиць Фрунзе і Вишгородської і засковзили над маленькими городиками, лишаючи ліворуч вбогі приватні домiвки, а праворуч - автомагістраль, залізничний міст і насип з рейками.
- От ніколи б не подумав, що це тут, - прошепотiв юнак, коли проскочивши через відкриту хвіртку в звичайній дощатій огорожі, вони опинилися на посипаному гравієм невеличкому майданчику перед кладовищенською конторою. - Адже тут і школа моя неподалiк, і на базар скільки разів бігав... Дивно все це.
Попереду на пагорку смутно сіріли рівні ряди могил.
- Так і живуть люди, - замислено мовила Соня. - Народжуються, ходять по землі незрозуміло для чого - і бояться заглянути в кінець. Просто бояться, тому що там незмінно увижається маленький горбик землi. Думати про це надто неприємно, от вони і не думають. Не думають собі, не думають, а там дивишся - починають будувати на кістках Бабиного Яру.
Юра похнюпився і скривджено засопів.
- Ти не сердься, - вже ласкаво сказала дівчина і обійняла його за плечі. - Чи то я кращою за інших була свого часу? Просто треба ж про щось розмiрковувати, сидячи на березі озера, а які тільки думки тоді в голову не лізуть!
- Авжеж, - несміло погодився юнак. Соня мило посміхнулася. І почалася найдивнiша екскурсія з усіх, які Юра міг пригадати.
Невтомна Соня тягала його туди i сюди по цвинтарю, раз-у-раз зупинялася і знаходила нехай два-три слова, зате про кожного похованого тут. Але більш за все запам'ятався самий початок їхнього вояжу, коли зависши над невеликим догляненим квітничком, Соня вказала на невелику фотографію симпатичної дівчини і сумно мовила:
- Зіна Савенко. Батько напився вщент, згвалтував її і зарубав сокирою. Вона досі дуже нещасна. Може, коли від рідної людини, це гірше мого і твого.
Фотографія на емалевому овалі розміщувалася в закругленій верхній частині високого сірого пам'ятника, увінчаного невеликим хрестиком. Її мовби підтримував вигнений дугою напис: "Єдина дочка". Нижче після імені і дат стояло:
"Трагічно загинула
на вісімнадцятому році життя
Пробач менi, донечко,
рідна моя голубонько,
що не змогла тебе
врятувати від звіра батька"
На зворотньому боцi був ще один напис:
"Закотилося навіки
моє ясне сонечко"
- Її мати всю себе вклала в пам'ятник. Це і вправду єдине, що їй залишилося, - кинула Соня і потягнула його на дитячу ділянку, де якось відразу врізалася в пам'ять фотографія миленького хлопчика в капорi, ім'я "Акимцев Сашенька" і епітафія:
"Дитина для близьких не помирає,
а разом з ними жити припиняє".
Коли вони пропливали над могилою, що майже зрівнялася із землею i про поховану у якiй людину крихітна табличка на низенькому хресті, майже зниклому в землi, повідомляла лише, що тут лежить:
П А З Ю
Р А
(з приводу чого Соня зауважила: "Ось це просто і зі смаком! Як "Люсьен" і "Естер" в романі"), юнак був вже невиразимо пригнічений величезною кількістю найрізноманітніших трагічних доль, які, виявляється, десятиріччями накопичувалися на клаптику землі, затиснутому між дорогами, садами і городами... і були абсолютно йому невідомі. Ба навiть більше - непiдозрюванi.
Але чим далі, тим ставало гірше. Соня повернула пыд гору і потягнула Юру на єврейські ділянки. В очах зарябiло від незвичних написів на ідиш, та й могилки здебільшого скидалися на маленькі фортеці: бетонні і нешліфовані базальтові прямокутники на землі замість квітників, на маленькому приземкуватому пам'ятнику (чи то безглуздий горбочок, що вельми нагадував всохлий з недбайливості будівничих розчин, чи то башточка броньовика) - крихітне "гніздо ластiвки" з грудкою землі і двома-трьома квіточками. Проте Юра швидко зрозумів причину так напрочуд важкої архітектури: більш "людські" пам'ятники майже без виключення виявилися в плачевному стані, тоді як з "маленької фортецi" не вдалося б збити ні табличку, ані фотографію (яких там не було), ні розтрощити квітничок. Хіба що фарбою облити можна було "вежу броньовика", плюнути або сходити на неї до вiтру. Зате проти лома або кувалди вона би в будь-якому випадку вистояла.
От вже коли Юра готовий був провалитися крізь землю, так це перед грубо оштукатуреним будиночком, за загратованим віконцем якого (мовби у в'язниці) покоївся такий собi Вінницький В.Я.. І все тому, що одну з стінок "мазанки" знівечив кривий безграмотний напис, зроблений масляною фарбою і увінчаний шестикутною зіркою:
МОЙША САРА І РАХIЛЬ
УБЕРАЙСЯ В ІЗРАЇЛЬ
- Пас-с-скуди. Тв-варюки. Г-гади. В-вилупки.
Юнаку здалося на мить, що сьогодні день відкриття нової Соні: якщо біля свого будинку він уперше бачив її гнів, то зараз уперше чув, як вона лаялася. Як важкі камені, слова зривалися з губ дiвчини і тяжко падали прямо на серце Юри. І в його свiдомостi, запамороченiй від сорому невідомо за кого і за що, виникла дика думка: шкода, що він... не такий же, як Соня. Біла нерівна стіна склепу з клятим написом немов би встала між ними, хоч і залишалася на місці. І він сказав те, що раптом завважив за обов'язкове сказати, що просто не можна було не сказати:
- Соню, ти... вибач менi... за це.
Звичайно, безглуздо просити вибачення за те, чого не робив.
- До чого тут ти! - з болем в голосі вигукнула дівчина, навіть не обернувшися. Її прозорi руки рухалися вздовж лiтер, неначе бажаючи стерти їх.
- Ти не такий. І взагалі у нас, у духiв немає нiяких національностей.
Виручило їх ревiння баяна. Юрі і раніше здавалося, що десь неподалiк лунають тиха музика і голоси, однак він не наважувався просити дівчину перервати "екскурсію". Тепер же Соня сама зраділа можливості відвернутися від спаплюженої могили і сказала досить бадьоро:
- А, все одно туполобi покидьки були, є і будуть. Навiщо думати про них саме в Духiв день. Гайда до своїх.
І плавно попливла під гору між пам'ятниками-"броньовиками" і кам'яними "деревами" з полірованим суччям. Юнак заспішив слідом.
Праворуч вiдкрилася військова ділянка зі стандартними надгробками "від виконкому". Трохи вище братських могил, схожих на траншеї з кам'яними блиндажиками, бiля самої дороги підносилася плита полірованого червоного граніту, встановлена (як свідчив напис) мамою на честь "єдиного чада" Величковського Федора Федоровича, двадцатичотирирiчного моряка, "трагічно загиблого в Севастополі". І тут же, просто на квітнику (що, проте, аніскільки не шкодило красивим догляненим квіточкам) розташувалася компанія старих знайомих.
Прозорий босий Чубик в простріленому тільнику спирався підборіддям на шикарний баян і сидів, меланхолійно дивлячись у простiр. Іноді він починав дрімати; тоді руки його опускалися, мiх інструмента роз'їжджався в обидва боки, і баян дико ревiв.
Під десницею Чубика знаходилася склянка горілки, накрита шматком хліба з сіллю, жменя цукерок "Старт", пара зморщених яблук і пiвпачки галетного печива.
Навпроти матроса сиділа замрiяна Мишка. Миша витягнувся на землі, поклавши голову на коліна дівчини. Саме він виглядав найнезвичайнiше: непрозорий, як Соня, замість лікарняної піжами - розстібнута до сонячного сплетiння біла сорочка і запаморочливого крою білі брюки, легкі парусинові черевики змінили стоптані капцi. І тіло його було не блакитним, а швидше біло-блакитним.
Однак найдивнiше полягало зовсім в іншому. Гітарист розважав компанію не їдкими куплетами про ненависну йому кукурудзу, не "Окурочком", з якого не зводили очей "жену задушивший Копалин" і "печальный один педераст", не "Гаремом", де нiжиться султан і не історією про "изменщика и подлого нахала", вдягненого в "самий модний сюртук", якому обдурена лікарка вирвала заради помсти "четыре здоровые зуба" замість одного хворого. І навіть не сумною баладою про Маруську "з енституту", яка встромила собі в груди "шешнадцать столовых ножей", яку потім "в крематорий привезли" і чий "хладный" труп "за счет государства сожгли".
Аж ніяк.
Ворушачи парусиновими черевиками в такт музиці, ніжно перебираючи струни, Мишко задушевно і тихо наспiвував щось конче ліричне:
- В городе погасли фонари,
На асфальте шелест шин.
Милая, ты на меня смотри-и,
А не на других муш-ши-ин,
Милая, ты на меня смотри-и,
А не на других муш-шин.
Обрати вниманье на луну,
Вот она среди ветвей.
А в таком таинственном саду-у,
Тянет трели со-ло-ве-ей.
А в таком таинственном саду-у,
Тянет трели со-ло-ве-ей.
Соню і Юру помітила раніше за всіх Мишка. Вона підскочила, замахала руками і покликала:
- Аго-ов, пусюнчику! Соня! Давайте до нас!
Ревонув баян, і Чубик вирячився на парочку, що наближалася, абсолютно п'яними посоловiлими очима. Тут і Мишко, чия голова зісковзнула з колін дівчини, перестав співати, гостинно повів рукою і запропонував розташовуватися та почуватися як вдома.
- А... хіба можна сидіти? - недовірливо спитав Юра, із острахом згадуючи, як він стирчав з підлоги за спиною у мами.
- Звичайно, можна. Ти просто думай про те, що сидиш, а не про те, що провалюєшся униз.
Проте, Соня вже присiла біля Мишки. Послухавшися поради гітариста, Юра виявив, що сидіти дійсно можна і влаштувався між дівчиною і Чубиком, насолоджуючись знайденим під ногами твердим грунтом. Літати і проходити крізь стіни, звiсно - це щось незвiдане і цiкаве, але... Хитке все це якесь.
Матрос посміхнувся, ляпнув юнака по плечу, показав на склянку і гаркнув:
- Пий!!!
Юра розгубився і промимрив:
- Я не п'ю... не пив тобто ні разу... у житті, - потім зметикував, що взяти в руки склянку взагалі неможливо і додав: - І так не можна.
У відповідь пролунав дружний регіт. Кінчики вусів Чубика настовбурчилися і дрижали. Мишка утирала сухі очі куточком косинки. Напівпрозора Мишкова гітара незвичайно резонувала, посилюючи сміх парубка.
- Ну гаразд, гаразд. Треба ж колись починати, - сказав гітарист, що нарешті заспокоївся. - Ти вже сидиш? Сидиш. Тобі зле не порадять, вірно? З горілкою так само, як і з цим. Уяви, що нюхаєш, п'єш. Це класно, чесне слово.
Останню фразу він пробурмотів досить невиразно, так що вийшло: "Це'клас, чесслов". Чубик наповнився синявою, відпустив заревiвший баян, лихо пiдкрутив вуса і крекнув.
- А-а-а-ах, шоб я так жив! (Новий вибух реготу.) Добряча горілочка!
Він шепелявив сьогодні так м'яко, немов з язика в нього текли не слова, а пузирчаста газована шипучка.
- Ти вже по зав'язки налигався, - присоромила матроса дівчина.
- Набрався до кумпола, - уточнив Чубік, клюнувши носом, - i йду на дно, як крейсер "Варяг".
Після цих слів матрос заграв "Наверх вы, товарищи, все по местам!"
- Я бачу, ви помирилися, - обережно сказала Соня, яка явно не схвалювала поведінку гульвiс. Миша допитливо поглянув на матроса. Той примружився, хитнув головою і неохоче заговорив:
- Н-ну, товариш Сталін найбільший вождь, хто б там що не говорив...
Гітарист подавив зітхання.
-...але з іншого боку і Мишко парубок пречудовий, і шо б я без нього робив, не знаю. Інструмента він мені організував просто чудiвного, - Чубик нiжно приголубив баян. - Ей, Миша, давай-но забацаємо ту, шо ти мене навчив. "Рыбачку Соню".
Матрос хитро позирнув на дівчину. Вона зітхнула і відвернулася. Юра посунувся ближче до неї і боязко розпрямив плечі.
- Нi-i. Відмовляюся, - відповів гітарист.
- Сал-лага ти все ж, - з жалем констатував Чубик. - Хоч і добрий парубок, але салага. Не те шо от Фєдя Величковський! (Величний жест у бік гранітного пам'ятника, що супроводжувався ревiнням баяна.) Його і пом'янути приходять, як годиться, і випити приносять. Шо тут скажеш за Фєдю? Земляк-моряк, одне слово!
- Так він же в Києві народився, в Севастополі загинув. А ти немов би з Одеси, - помітила Мишка.
- А, багато ви за мене знаєте! - розлютився матрос. - Сирота я, от. Скільки себе пам'ятаю, по Криму вештався. Севастополь, Одеса, Феодосія, Керч - скрізь був і все Чорне море виходив. Яша Чубик звідусіль - і нізвідки. І Фєдя мiй земляк, тому шо я і з Севастополя; і в Києві також був, за це я казав колись, як мене з моря списали і в Дніпровську флотилію направили. Так і шльопнули мене фрици сухопутним пацюком.
- Чому сухопутним! Моряки і по ріках плавають, - зважився зауважити Юра. Чубик зміряв його презирливим поглядом і процiдив:
- Мовчав би, двічі сал-лага паршива! Моряки не плавають, а ходять, і не по ріках, а морем - тому й моряки! А річковик - то просто тьху, а не моряк! Річковик - все одно шо сухопутний. Мені партія сказала йти, я й пішов.
Він насупився, уп'явся очима у склянку з горілкою і став тихенько награвати "Раскинулось море широко".
- А де сам... господар? - поцікавився Юра, поглядаючи на портрет Федора Величковського.
- А бозна де! Думаєш, йому не хочеться побродити землею?
Миша блаженствував. Руки гітариста голубили струни так само дбайливо і любовно, як Мишкини долоні пестили його волосся. В очах застигло найповнiше вiдчуження.
- А то нічого, що ви його горілку нюхаєте? - спитав Юра, який гостро відчув раптом якусь свою недоречність в цій компанії. Юнаку спало на думку, що Мишко і Мишка зайняті одне одним, матрос абсолютно п'яний і тому не заважає їм, Соня... ще так-сяк, все ж стара знайома Чубика... але от він зайвий, як не крути!
- Федя не образиться, - впевнено сказала дівчина. - Який горілці збиток, якшо її нюхають? Це мов показати бахуру ніжки аж до неможна, а найостаннiша соплива шалава знає, шо за показ грошей не беруть. І взагалі Федя не куренiвський жмот, як дехто.
Юра спробував сказати Мишці щось різке (нехай знає, як обзиватися жмотом!), але Чубик заволав:
- Ах, Фєдя, тiльник-парубок, душа-чолов'яга! - і досить мелодійно пробасив:
- Раз вахту не кончил, не смеешь бросать!
Механик тобой недоволен.
Ты доктору должен пойти и сказать,
Лекарство он даст, если болен.
Його грубі товсті пальці витягували з баяна такі звуки, що всім хотілося ридати над долею нещасного хворого кочегара, тіло якого через декілька куплетів повинна була поглинути морська пучина.
- Ну, завiв шарманку, - пробурчав гітарист.
- Дійсно, давайте щось веселiше, а то якось сумно все виходить, - стрепенулася Соня. - Мишко, зіграй-но нам щось веселе.
- Ага, давай мою улюблену: "В пещере каменной нашли наперсток водки", - замовила Мишка.
- Не вийде, - заперечив гітарист, помугикав і хрипко заспівав:
- Добры молодцы-менты
рученьки выкручивают,
Струны рвут, гитару топчут,
не дают попеть.
Зря вы, дяденьки сержанты,
инструментик мучаете!
Песня - друг и песня - враг,
это как смотреть.
Вы мне в душу наплюете -
я ее отмою
Звуком чистым, нефальшивым
серебристых струн.
Вы мне глотку разорвете -
думаете, взвою?
Нет, умею я молчать,
пусть я и болтун...
- Якщо тобі горлянку розірвати, ти просто не зможеш спiвати, нi пари з вуст, - розсудливо помітила Соня. Миша неохоче заперечив, що для мистецтва складання пісень це не має принципового значення. Але його безцеремонно перервала дівчина:
- Так якого дiдька лисого ти взагалі завів про ментiв?! Менти - суки вiд першого до останнього! Ненавиджу їх.
- Я також не дуже-то полюбляю, але це непринципово, - спокійно мовив гітарист.
Мишка вiдреагувала на його заперечення досить дивним чином. Вона пiдхопилася, немов підкинута прихованою пружиною і заходилася сипати найдобірнішою лайкою на адресу міліції і "всiляких показушних вумників", які понахапалися вчених слів і яким плювати з високого даху на неї і їй подібних... х-х-хр-рона їхнiй м-м-матерi! Стомившися зрештою вiд лайки, дівчина побігла між могилами не розбираючи дороги. Було цiкаво спостерiгати, як її черевички з відламаними пiдборами миготять у повітрі, абсолютно не торкаючись землі.
- Що то з нею? - не зрозумів Юра.
- Так, дурницi. Атавізм земного життя. Рецидівчик. Але і я теж… - гітарист потягнувся й сів. Тепер стало особливо помітно, що він дійсно втратив прозорість, оскільки затулив худими плечима братські могили, що лежали нижче по схилу.
- Я також дурень, тому що косинка на її голові говорить сама за себе, - багатозначно додав Мишко.
- Про що говорить? - не зрозумiв Юра. Гітарист подивився на нього з жалем, зітхнув і пояснив:
- Якби про це спитала Соня, нічого дивного в цьому не було б, а так... Ти ж знаєш, з чого Мишка жила. А наша ідіотична держава обивателів не просто мовчазно засуджує такий спосіб заробляння грошей, але винаходить також вельми оригінальні методи боротьби з крихiтками. Тому одного разу, в одну прекрасну ніч Мишку, яка своєю спiтнiлою пуцькою відпрацьовувала хліб насущний без масла, мент і два дружинники упiймали просто під огорожею і негайно поголили просто "під нуль". Тому вона весь час в хусточці.
- А в тебе вони зошита з віршами відібрали, - iз розумiнням сказала Соня.
Заревів баян, але Чубик не прокинувся, а лантухом повалився на лівий бік разом з інструментом.
- Набагато гірше, - Миша задумано поцокав язиком. - Це було, коли мене брали. Я зумiв утекти на невелике звалище. Мені залишалося тицьнути зошит в купу смiття, але я... не міг. Просто не міг, щоб...
Він помовчав і пояснив:
- Народжувати дітей - привілей жінок. (Юра спробував не чути цих слів.) Однак чоловіки не змиряються з цим і також прагнуть народити, тільки вже кожен на свій лад і в міру своїх здiбностей. "Не мышонка, не лягушку, А неведому зверушку", - Миша нервово хихикнув. - Я всі ці пісні... також неначе народжував. Це були - мої діти, - голос гітариста зробився мертвотно-льодяним. - Нехай недолугi, нікчемні, але це були - діти. І я не міг допустити, щоб трупи моїх дітей плавали в отруйно-зелених калюжах і живцем гнили! Спочатку я підібраною там же скалкою шипки різав їм горло...
- Кому?! - жахнувся юнак.
- Віршам, - тихо сказала Соня.
- Віршам, - так само тихо підтвердив гітарист, потім перевів дух, немов захекавшись після довгого бігу. - Я брав трьома пальцями: великим, вказівним, середнім, - кожну сторінку і декількома рухами шматував її, - Миша карбував слово за словом. - Коли ж побачив, що справа просувається дуже повільно, а мене от-от накриють, заходився різати відразу по п'ять сторінок. Потім зім'яв всі ці паперові трупи і підпалив їх. Треба сказати, все згоріло несподівано швидко, лише оця пісня, вже підпалена, безупинно злітала в небо в потоцi гарячого повітря. Полум'я торкнулося аркуша по краях, однак декілька разів згасало. От що там було...
Миша закинув голову і продекламував:
- А люди - две половинки
Разорванного сердца.
А им бы соединиться,
Чтоб вместе друг с другом биться.
А им бы не расставаться
Даже и после смерти.
Но боги, жестокие боги
За ними шпионят строго,
И люди ищут вслепую.
И очень часто - напрасно...
- Мої вірші не хотіли згоряти! Вони корчилися в полум'ї, задихалися в диму, задихалися перерізаним горлом... Особливо цей. Власне, це також пісня, просто я так і не встиг покласти вірші на музику. Я зробив це перед самим кінцем волі і нікому ще не встиг заспівати. Так і не встиг...
Гітарист схилився так, що торкнувся чолом струн, прошепотiв:
- Це було страшно. Моторошно! Ви не зрозумієте. Убити їх, щоб не дісталися, кому не треба. Самому зарізати і спалити власних дітей... Не зрозумієте, - і замовк. Через деякий час Соня обережно смикнула юнака за рукав і показала жестом: мовляв, підемо звідси.
- А ти кажеш: любити ментiв! Суки вони.
Похмура Мишка вийшла з-за гранітного пам'ятника, поправляючи косинку, що трохи збилася. Юра залишився сидіти і промовчав. Взагалі-то він не говорив, що міліцію треба любити, хоча й не зовсім погоджувався з дівчиною. Причина була надзвичайно проста: пiд час роботи на будівництві його двічі вiдправляли "на дружину" разом з Колькою Моторчиком. Щоправда, нічого особливого там не відбувалося, ніяких надзвичайних випадків. Посиділи у дежурцi, мляво покалякали, попили чаю (Юра шкодував, що з ними не було Веньки; от тоді б час минув набагато цікавіше!). Нап'явши червоні пов'язки, пройшлися по вулицях. І все. Але як раптом Мишко і Мишка дізнаються, що він... ну, також хтось на кшталт дружинника... Також сука.
Юра невдоволено засопів.
- Проте нема чого гарячкувати з приводу ментiв, як ти. Вони також люди, і жити їм чимось треба. Звичайно, спосіб їхнього життя їх не виправдовує, але і тебе не виправдовує твоя ненависть, - глухо мовив гітарист. Дівчина здивовано поглянула на нього і протягнула:
- Чи-и-во-о-о?
- Лаятися, кажу, не треба. І зневажати їх нема чого, - голос Мишка зміцнів, він дивився тепер просто в очі Мишці. Та сказала з жалем:
- Від кого я все це вислуховую! Вони запхнули тебе в дурдомчик, загнали в кут, примусили спалити віршики - і тепер ти говориш таке! Та тьху на тебе після цього!.. Між іншим, ранше ти казав зовсiм не те.
- От і дурень був! - огризнувся гітарист. - І якщо з-за цього (так, саме з-за цього! що ти на мене вирячилася?!) подох мов собака, отже, туди й дорога. І дурень був, що не встиг нічого зробити, крім як позубоскалити.
Соня знов подала юнаковi знак, однак він не рушив з місця, здивований Мишковими словами не менше вiд його подруги.
- Когось ти мені нагадуєш, - дівчина підозріло дивилася на гітариста. Той втомлено зітхнув.
- Слухайте, у вас є прекрасна можливість поспілкуватися з Борухом Пінхусовичем і з його знайомими, а ви нею не користуєтеся. Та зрозумійте ви нарешті...
- Мені і так все ясно. Ач від кого ти набрався, - дівчина зло позирнула на Соню. - Ну, дякую тобі досхочу, моя дорогенька! Я-то, дурна, раділа, шо от, мовляв, пристойна дiвка, а ти... познайомила! І за дідулю твойого дякую, і за Старого Сьому, і за цю... ну, яка теж вірші писала... Телiга, чи шо? Видно, накатали на неї "телiгу", от і назвалася. Теж мені, вищі iстоти в білих шмотках. Тьху! Ні зневажати, ні ненавидіти толково не вмієте. А я от буду. Буду, хоч менi грець, хоч в с… кiнець!
Юрі дуже не подобалося, що Мишка так розлютилася на Соню. Однак він чомусь не наважувався заступитися за дівчину. Не те щоб злякався розбурханої повiї (хоч, якщо чесно, то трiшки злякався також). Однак щось незрозумiле утримувало його значно мiцнiше, ніж страх...
Поглянувши на Соню і на Мишка, юнак все зрозумів: ці двоє були напрочуд спокійні! Немов весь гнів Мишки виливався не на них, а на когось iншого, абсолютно стороннього. Соня навіть доброзичливо усміхалася. Повiю це тiльки ще більше дратувало. Але гітарист приборкав подружку з надзвичайною легкiстю. Він клацнув пальцями (немов натиснув на вбудований в Мишку вимикач звуку) та заговорив повільно і тихо:
- Ти плутаєш дві абсолютно різні речі. Не вміють ненавидіти низькість, підлоту і лицемірство самi тільки блаженненькi так беззубі від природи йолопи царя небесного. Ми ж уміємо ненавидіти, але розуміємо, що ненавидіти просто не можна. Це шкідливо.
- Кому? Сукам? - єхидно спитала Мишка. Однак в її голосі юнак відчув приховану невпевненість. Так відрізняється звук тріснутого дзвоника від ясного заливчастого передзвону цілого.
- Насамперед, тобі самiй. Але й іншим не менш. Сонiн дідусь (спасибі йому!) говорить дуже розумні речі, однак часто не договорює їх до кінця. Мені важко судити, чом саме він так робить: чи то не хоче, не бажає додумувати; чи то йому просто нецікаво сушити голову над такими дрібницями, що на наш погляд зовсiм не є дрібницями; чи то не знаходить за потрібне говорити усього, щоб ми могли хоч трошки розвинути наші мiзки.
- Ну, почав мораль читати, як у дитячій кімнаті міліції, - Мишка шумно зітхнула і відвернулася. Гітарист продовжував, мовби нічого не сталося:
- Та яка різниця, хто кого ненавидить: ти - або тебе?! Важливо, що ненавидить якась жива людина. Ненависть накопичується в повітрі, як заздрість, підлота, тупість. Як будь-яке зло. Зрештою це і призводить до жахливої біди! От в цьому і полягає правда, така проста і елементарна, що ми, розумні телепні, ніяк не можемо додуматися до неї, доки нас не нажене куля або не втопить у багнюцi!
Юра затремтів і повільно, надзвичайно повільно пiдвiвся. Це була розрядка душевного напруження, що накопичувалося з моменту виходу на землю. Він знав, відчував, що не все ще вiдбулося, що попереду нацважливiше на сьогодні. І ось це найважливiше прийшло зі словами Мишка:
- Ми перестали вчитися на чужих помилках, а долі це набридло. І тепер доля мститься на кожному поколінні, приблизно раз на двадцять років. Ні, ви слухайте! - гукнув він, побачивши, що Юра задкує, а Мишка намагається затиснути вуха долонями. - Слухайте. Бабин Яр почався в сорок першому, це Соніна біда. Наша біда трапилася рівно через двадцять років, в шістдесят першому. І все це в одному і тому ж місті, більш за те - в одному місці! Хочете перевірити, вiдкиньте ще двадцять років. Що виходить? Громадянська війна, коли батько йшов на сина, брат на брата, розруха, посуха в Україні і звичайно ж - голодомор. Спробуйте після цього сказати, що я не маю рацiї!
Ніхто не заперечував Мишковi, настільки пристрасно і переконливо він говорив. І ніхто не чекав такого закінчення святкових вечорниць над скляночкою горілки бiля пам'ятника Федору Величковському. Загальна пригніченість виразилася в сумному запитанні Соні:
- Ти сам до цього дiйшов чи як?
Гітарист якось загадково посміхнувся і відповів:
- Зрозуміло, сам. Тут і думати нема чого, все ясніше ясного.
- А комусь ще про це говорив? Хоч би дідусеві...
- Ні, поки тільки вам. Але гадаю, що на жаль я маю рацiю.
На голові в Юри заворушилося волосся. Та як вони можуть спокiйненько розмірковувати про всі ці страхітливi речі! Як вони сміють говорити спокійно!..
- А що скоїться ще через двадцять років, по-твоєму?! - викрикнув він в спокiйне Мишкове обличчя, підскочивши до нього і безглуздо жестикулюючи. І отримав важку, мовби ляпас відповідь:
- Абсолютно те ж саме, якщо живі не одумаються...
На деякий час юнак мовби відключився від всього зовнішнього світу. Він не бачив спрямованих в небо меланхолійних очей гітариста, не чув мелодії старовинного сентиментального романсу, що лився з-під його довгих пальців. Він просто поплив уперед повз Мишку, яка намагалася розбудити матроса, котрий жахливо лаявся зі сну. Як довго він подорожував кладовищем і де блукав, не міг сказати ніхто... крім вірної Соні, звiсно. Саме від дотику її пальців, більш обережного і побiглого, нiж дотик намусоленого пальця домогосподарки до розігрітої праски, Юра оговтався.
Розвиднювалося. Блідий місяць ледь вгадувався за буйною кроною старого клена. У тому кутку цвинтаря, куди вони потрапили, панувало найповніше запустіння: там і сям зяяли проваленi могили, схожі на діри, що залишилися в щелепі на місці видраних корінних зубів, стирчали покриті мохом пам'ятники, що покосилися, нагадуючи вцілілі сточені ікла, лежали згнилі дерев'яні і проржавілі металеві хрести. І ніде жодного напису: ні прізвищ, ні імен, ані дат життя. Так би мовити, безіменно-інтернаціональне кладовищенське звалище.
- Даремно я вгору вийшов. Що тут робити… - мовив нарешті Юра.
- Так, недобре якось все вийшло. Якось... не так, - погодилася Соня. - Проте, я не раз вiдкликала тебе. Треба було піти, і все. Ти сам вирішив залишитися.
Юнак зніяковіло потупився, тому що це було дійсно так.
- Тобі також не сподобалося? - спитав він.
- Не люблю п'яних. Від них годi й чекати чогось розумного. От коли ти тільки-но вийшов нагору, також був не кращим за їх, між іншим. Сп'янів від землі. Потім, щоправда, угамувався. Ну, Чубику я не дивуюся, йому варто тільки подумати про поминальне пригощання... - дівчина поморщилася, і Юрі невідомо чому спало на думку, що ті самі німецькі солдати, які обірвали Соніне життя, напевно, теж були п'яні, і може саме тому на вечорницях вона майже весь час мовчала; однак він розсудливо не висловився про це.
- Але Мишко! І ці його натяки...
Юнак різко обернувся, у відчаї схопив Соню за плечі і зазираючи їй в очі, швидко-швидко зашепотiв, захлинаючись словами:
- Так це неправда? Скажи: неправда! Йому все це ввижається, так? Він вигадав? Звичайно ж вигадав! Це не може бути правдою, не може все повторитися через двадцять років, щоб iще хтось так само мучився в цій клятiй темряві...
Дівчина відвернулася і заговорила невлад:
- Знаєш, що зі мною трапилося минулого Духового дня? Я також літала цвинтарем, тільки зовсім самотня, і раптом натрапила на крадійку. Стара така бабця, брудна, неначе хто її пожував, виплюнув і виваляв у величезнiй калюжі. Вона збирала їжу і квіти з могил, щоб потім продати, а як мене побачила...
Соня напружено посміхнулася. Юра трусонув її і повторив:
- Ні, скажи мені: Миша збрехав? Не ухиляйся.
Дівчина повільно повернула до нього обличчя і повільно, дуже повільно вичавила:
- Менi так не здається... Просто говорити таке... тобі... йому не варто було це робити...
У гілках клена уривчасто просвистiла пташка, яка прокинулася від сну. Вранiшнє небо спохмурніло, викривилося, заколивалося, завертiлося.
Опустившися на коліна і закусивши губу, Юра скiмлив. Соня стояла над ним з розгубленим виглядом, пестила його як маленького, зрідка нахиляючись цілувала в тім'я і безперервно твердила:
- Не думай про це. Ти нічого не зможеш вдiяти, нічого не зможеш...
Гучний крик півня зазвучав звідкись зсередини.
Не було півнів на кладовищі - та й звiдки їм тут бути?! От хіба у куренiвських приватникiв... Але радісне дзвінке кукурікання повторилося, і тепер стало зрозумiлим: народжується воно не у зовнішньому світі, а саме в грудях, десь під ребрами. Народжується, коли б'є призначена година.
Світло ясного ранку остаточно потьмянiло. Над головою зімкнулася чорна стеля, утикана схожими на мочалки корінцями трав.
- А я не хочу сидіти склавши руки! Все'дно не хочу...
- Ти не зможеш...
- Що я повинен змогти? Що зробити?
Що?..
* * *
За дверима пролунав вибух, Аня пронизливо завищала. Запахло смаженим. Важко затупотiли дорослі, загомонiли.
Стискаючи в руках випускну фотографію, Світлана вийшла в коридор. Виявляється, хлопчиська на чолі з Ростиком влаштували не зовсім вдалий запуск саморобної космічної ракети, за що були несильно (заради святкової зустрічі батьків) вiдшльопанi і зачиненi у дитячiй "під домашнім арештом". Нічого страшного.
Тітка Рита і дядько Ігор в чотири руки вимакували ганчірками воду, що залишилася на підлозі після швидкісного гасіння мiкропожежi. Дівчинка терпляче дочекалася, доки вони звільняться, не знаючи з чого розпочати, просто спитала чоловіка тітки Рити:
- А хто це такий? - тицьнула пальцем в нижній ряд групового фото і винувато пояснила: - Я там "Піонер" дивилася, дістала випадково.
Дядько Ігор озирнув Світлану з фотографією квапливим поглядом, сказав: "Айн момент!" - вимив у ваннiй руки, повернувся, подивився на портрет Юрія Петріченка вже набагато осмисленiше і відповів, майже не приховуючи неприязнi:
- Це Юрко. Тільки я з ним не товаришував особливо, та й ніхто з наших, здається, не товаришував. Хнюпик він був, цей Юрик-жмурик. Як кажуть, соплею перешибити можна, вибач за грубість.
- А що з ним сталося? - спитала дівчинка. З кухні тітка Рита крикнула, щоб дядько Ігор йшов допомагати їй. Він прокричав у відповідь: "Зараз біжу!" - але натомiсть присiв перед Свiтланою, уважно подивився їй в очі і спитав:
- А чому ти вирішила, що з ним щось сталося?
Світлана мовчала, не знаючи, що відповісти. Дядько Ігор покусав трохи нижню губу і замислено сказав:
- Але ти маєш рацiю, як не дивно. З ним дійсно щось сталося. Він загинув.
Дівчинка широко розкрила оченята, що разом забігали, і прошепотiла:
- Де? Коли?
- А ти що, знала його? - з сумнівом спитав дядько Ігор. Світлана уперто мовчала. З кухні долинув відчайдушний крик тітки Рити: "В мене чайник крутого кип'ятку, я не можу так стояти!" Дядько Ігор взяв долоні дівчинки лівою рукою, правою погладив їх і морщачись, тихо мовив:
- Загалом от що. Поклади на місце фотографію. Сьогодні не в нашого класу вечір зустрічей, і нi до чого тулити сюди мої хлопцiв. Зараз буде чай з тортом...
Світлана подивилася на нього зажурено. Тітка Рита на кухні була близька до того, щоб почати лаятися.
- Йди в дитячу... Ба нi, адже там Ростик з хлоп'ятами! Вони покарані і мають бути одні, - дядько Ігор сплеснув руками, несподівано признався: - Загалом, загинув Юрко. Пiд час Куренiвської трагедії... А мені ніколи, не чiпляйся! Зараз торт буде, - і помчав на кухню.
Торт дійсно був, і не один. І в сніжки вони потім всi разом грали, батьки й діти. Дядько Ігор до Світлани не підходив, більше того - чомусь уникав її. Дівчинка насолоджувалася чаюванням (кави дітям все ж не дали, зате великі шматки "Київського" і "Космічного" компенсували цей прикрий недолік), смiялася, кидаючи в обличчя дядькові Яшi і дядькові Севі (і з особливим задоволенням - противному товстому дядькові Славі) жмені пухнастого снігу... і однак якийсь чiрвачок точив її підсвідомість всю решту дня. Тому сидячи поруч з татом в напівпорожньому тролейбусі, вона після довгих роздумів все ж наважилася спитати:
- Татко! А, та-то... А що це за Куренiвська трагедія така?
Батько подивився на неї таким самим каламутним поглядом, як i дядько Ігор, коли поспішав на кухню, п'яно осміхнувся та сказав:
- До чого ж ти настирлива, Свiтланко! Вся в мене. І навiщо тобі про всяку гидоту розпитувати?! П'ятнадцять років, розумієш ти - п'ятнадцять років сьогодні, а ти мені весь настрій псуєш! Їдемо, і добре. Вдома от "Кабачок" покажуть, панi Монiку, пана Спортсмена, пана Директора. Може, пан Зюзя про зайців щось відмочить. А, Свєтік? Пам'ятаєш, як минулого разу: "И тогда заяц подскочил к волку и произвел укушение в нижню часть спины".
Батько дуже голосно зареготав, нечисленні пасажири розпочали обертатися і неприязно дивитися на сп'янiлого чоловіка, тобто на тата. Дівчинка зрозуміла, що користi зараз від нього ніякої, по-дорослому зітхнула і спитала:
- А коли наступного разу ви зберетеся?
Батько хитро підморгнув їй, погрозив пальцем.
- Що, знов хочеш зі мною піти? Отож! Гаразд, візьму. Хто старе згадає, тому, як кажуть, око геть, чи тойво... Заметано, беру.
- То коли, татку? - Світлана обійняла батька, притиснулася щокою до тканини його пальта, мокрої від порозтавалих сніжинок і довірливо зазирнула в очі.
- На двадцятиріччя, через п'ять років.
Дівчинка тільки зітхнула. Цілих п'ять років чекати, щоб знов поговорити з дядьком Ігорем! Раніше б це влаштувати, але... навряд чи вдасться. А шкода...

1989-92, Київ-Вигурiвщина-Київ