Тимур Литовченко. "ДО КОМУНІЗМУ ЗАЛИШАЛОСЬ РОКІВ П'ЯТНАДЦЯТЬ-ДВАДЦЯТЬ".

повiстинка в чотирьох снах, з безсонним епілогом
і постскриптумом про жахливу катастрофу місцевого
значення, кiлькiсть жертв якої досі точно
не встановлена

СОН ЧЕТВЕРТИЙ
ПАРАДНА ЕКЗЕКУЦІЯ

- Ось тут, діти, й поховано велику дочку українського народу, нашу видатну співвітчизницю, поетесу Лесю Українку, справжнє ім'я якої Ларіса Петрівна Косач-Квітка.
Школярі стояли півколом перед невисокою чорною огорожею, в якій крім Леси Українки, спали вічним сном Михайло Петрович Косач, Петро Антонович Косач і Ольга Петрівна Косач (вона ж Олена Пчiлка), а вчителька української літератури Ольга Василівна розповiдала їм про життя і діяльність поетеси, про внесок сім'ї Косачiв в розвиток культури українського народу, не забуваючи цитувати вислови з робіт Леніна.
Світлані могила не сподобалася. Ні, все тут було дуже урочисто, витримане суцiльно в чорному і золотому тонах, біля пам'ятника - букетики живих квiтiв, доріжки чисто підметені, скрізь розставлені покажчики: "До могили Леси Українки".
Однак надмірна урочистість викликала вiдразу. Дівчина не могла позбутися думки, що ці от четверо похованих зовсім не розраховували на те, що вчительки української мови і літератури стануть водити до них розбишак-школярів і петеушникiв. Не бажали цього й похованi довкола. Всі вони просто хотіли навіки заспокоїтися і мирно спочивати на Байковому цвинтарi, куди не долинав шум великого міста, хіба що крім рипiння трамваїв і не дуже голосного перестуку залізничних потягiв. Проте, якщо "чугунка" на початку століття, можливо, тут вже була, то трамваї навряд чи ходили... А може і ходили, Світла не знала напевно. Принаймні, такі от екскурсії точно не влаштовувалися.
Взагалі-то, Ольга Василівна молодець. Якщо українська література навіть не стояла в розкладі останнім уроком, вона мінялася з кимось і кiлька разiв на рiк водила школярiв по всяких цікавих місцях. Минулого року, коли у програмі було "Слово про похiд Ігорiв", Ольга Василівна прокотила їх клас на фунікулері, провела Андріївським узвозом до маленького садка на Червоній площі і раптом повідомила, що Андріївський узвiз колись давним називався Боричевим взвозом, а в землі садка під лавочками, під величезними каштанами, травичкою і увінчаною облупленим гіпсовим бюстом Мічуріна клумбою знаходяться рештки церкви Богородиці Пирогощої; отже, саме цим шляхом і саме сюди йшов князь Ігор молитися після невдалого свого походу і втечі з половецького полону. Минулої осенi, коли вони розпочали проходити твори класиків демократичної літератури дожовтневого періоду, першим з яких був Нечуй-Левицкий, вчителька водила школярiв у Флорiвський монастир і розповiдала, куди втекла героїня "Кайдашевой сім'ї" Мелашка після однiєї з багатьох диких сімейних сварок. "Конотопскую відьму" і "Сто тисяч" вони дивилися в театрі імені Івана Франка, "Наталку-Полтавку" слухали в Оперному.
Молодець Ольга Василівна, годi й казати! Тільки от iз цвинтарем...
Проте, у Свiтлани просто було особливе ставлення до кладовищ, пов'язане з (незручно навiть говорити!) видіннями, що траплялися у неї під час якихось дивних нападів. Їх було лише два або три в її житті. Щодо першого, самого раннього видiння, то Світлана сумнівалася, чи було воно взагалі, так давно це сталося і так мало дівчина пам'ятала. Просто вночі їй наснився кошмар (або підкоряючись примсі дивної дитячої фантазії, вона вбила собі в голову, що наснився), і якби другого і третього разу дійові особи не були ті ж самі, Світлана навряд чи щось пригадала би. Однак найгірше полягало от в чому:
Останнього разу все відбувалося на цвинтарi.
Минулого літа тато заїжджав в гості до тітки Рити і на прохання дочки взяв її з собою (аби похизуватися зайвий раз, як дівчинка пiдросла). Світлана не впустила шансу і потихеньку розпитала дядька Ігоря про Юру Петриченка. Так, був такий. Однак ніхто в класі з ним не товаришував, з цим слиньком, ревою і слабаком; не знали навіть точно, де він жив. Проте, дізнаватися й не прагнули. "Класні пiдлабузники", що носили по домiвках записочки вчителів про погану поведінку дітей і про погані оцінки, і ті не могли б назвати Юркової адреси, тому що і вчився, і поводився він середненько, так що додому до нього ніхто ніколи не ходив. Юркова мати приїхала до Києва з якогось села чи то відразу після того, як фашистів прогнали, чи то за певний час пiсля того. Відомо лише, що вона всіма правдами і неправдами втиснулася з трьома дітьми і матір'ю в переповнену комуналку, стверджуючи, що вони погорільці. Пізніше вони перекочували в іншу комуналку, оскільки бабуся, а потім і мати Юри перегризлися в першій з усіма сусідами. Так що корінними жителями Куренiвки ці люди не були. До того ж, на Юркове нещастя в їхньому класі вчився хлопчина, з яким вони мешкали через стінку в першій квартирі і який його зневажав. Цей парубок був в класі ватажком, так що зрозуміти причину відчуженості Юри було неважко. Особливої ненависті до нього не вiдчували, але й тримали на відстані. Про сель шістдесят першого року дядько Ігор говорити чомусь взагалi відмовився.
Світлана одного разу поїхала на Куренiвку і спробувала розшукати всі місця, бачені увi сні. Будинок Юри не знайшла; при цьому було таке почуття, немов ходиш зовсім поруч, немов клятий дворик тут, за рогом... Але за рогом стояв абсолютно інший будинок, новий, білий і не було ніякого здичавiлого садочка з перекошеними дерев'яними лавочками. Пташиний ринок вона знайшла, знайшла і дорогу до кладовища. Тільки за огорожу зайти не наважилася, подивилася здалека на сірі ряди пам'ятників - і відступила, позадкувала. Дівчині здавалося, що коли вона побачить могили Зиночки Савенко, Федора Величковського, станеться... щось зле. Страшне. А на стіні склепу Л.Я.Вінницького - кривий потворний напис і коса шестикутна зірка...
Світлана зарiклася ніколи в життi не ходити на кладовища, але не можна ж було сьогодні утекти з чудового урока чудової Ольги Василівни. Може, вона б і втекла, але хто ж знав, що вчителька повезе їх на Байкове!..
Світлана зробила відчайдушну спробу відстати від усіх, для вигляду зацікавившися довгим написом (майже поемою!) на могилцi такої собi Софії Григорівни Лейтцингер. Дівчині було зле, вона трiшечки тремтіла, оскiльки пам'ятник був увiнчаний якорем, тому живо нагадував Чубика, ім'я похованої - Соню Ставську, а все разом - пісню про рибачку Соню. Золоті лiтери розпливалися і танцювали перед очима...
- Світланко, ти чого не йдеш з усіма? Нумо, швиденько, - почула вона голос Ольги Василівни і попленталася слiдом за школярами. Вони перейшли Байкову вулицю, минувши ворота з банею, опинилися на широкій алеї.
- Ось це, діти, меморіальна алея Байкового кладовища. Тут поховано видатних діячів української і радянської науки, культури та мистецтва. Я не буду вам нічого розповідати. Просто пройдіться алеєю, а потім поділимося враженнями.
Світлана випередила інших, якi йшли натовпом, зупинялися біля кожного пам'ятника і шумно обговорювали його, тикаючи пальцями в деталі, що привертали увагу. Дівчина помітила в кінці алеї маленьку церкву, дізналася у Ольги Василівни, що це меморіальний зал і що робити там всередині абсолютно нiчого, але вирішила якнайшвидше дійти туди і дорогою зібратися з думками. Зробити це було необхідно, бо смутний, незрозумiлий переляк, що охопив її на початку екскурсії, зараз зміцнів і стукав чавунним кулаком в саме серце. Світлана насилу переставляла ноги, однак вирішила будь-що доплестися до церковки.
Багаті пам'ятники на могилах письменників, композиторів, акторів і вчених, що охоронялися різними спiлками, споруджені для помпи, в показному порядку "від вдячних нащадків - геніальним предкам", не привертали уваги. Пишнота бронзово-гранiтно-базальтових монументів не притягувала, а з першого ж погляду відштовхувала, тому що всім цим парадним похованням не діставало однієї-єдиної "дрібної дрiбнички": простого людського почуття. Ось чому зi всього ряду могил Світлана звернула увагу лише на останній притулок доктора медицини, дійсного статського радника (і як тільки не стерли такий потворний штрих з картини зразкової центральної алеї!) Костянтина Григоровича Соколова і на миленького біленького янголятка на пам'ятнику Любові Василівні Склядневiй (що також загалом незрозуміло: кладовищенську церкву перетворили на меморіальний зал, а янголя не торкнулися, навіть крильцiв не спиляли). Пам'яті останній "скорботні мама і брат Саша" присвятили виразні рядки:
"Тропинка к тебе травой зарастет,
Надгробная надпись сотрется,
Слезы уймутся и горе пройдет,
Но счастье назад не вернется"
Написи всі були старовинні, дореволюційні ще, з лiтерами "ять".
Неуважно дивлячись на могили Юрія Яновського і Днiпрової-Чайки, дівчина думала, до чого ж це вірно: все проходить, навіть горе. А щастя не повертається. З іншого боку, он лежать два письменники (хоч ім'я Днiпрової-Чайки для неї - відкриття), яких напевно ховали письменники ж - а жодного такого ж теплого, сумного і правдивого рядка на їх пам'ятниках немає! Так що ж це за маститi письменники, якщо їм нема чого сказати у такий момент!..
Світлана пройшла ще трохи, минула могилу Народного артиста СРСР Юрія Шумського... і раптом побачила міліціонера! З нудьгуючим виглядом він прогулювався перед грандіозним гранітним монументом. Так, він охороняв! Але кого? І навіщо охороняти могилу? Щоб мрець не втік?..
Світла нервово хихикнула. Міліціонер мовби ненавмисно подивився в її бiк. Не прямо на неї подивився, але трохи лiвiше. Нашвидку так позирнув. Дівчина наблизилася до монумента. Міліціонер повернувся до неї спиною і пішов геть. Повільно пішов, навіть дуже повільно. Світлані здавалося, що він уважно слухає, що відбувається позаду. Дівчина зупинилася навпроти пам'ятника і прочитала:
ДОВОДОВ ЙОСИП ОЛЕКСІЙОВИЧ
7.8.1907 -:- 20.10.1963
Праворуч на монументі витесана величезна кам'яна голова. Зачесане назад волосся, залисина на високому чолi, зосереджений погляд кам'яних очей, стислі губи, трохи великуватий для такого обличчя ніс...
А лице-то знайоме!
Ось граніт оживає, міняє колір. Під головою з'являються суворий чорний костюм, біла сорочка, краватка. В очах з живого каменя застиг переляк, що межує з непідробленим жахом. На правій скроні лущиться грим, відвалюється шматками, немов зволожена штукатурка. Під ним відкривається кругла почорніла рана...
Світлана не бачила міліціонера, що прямував до неї, не чула криків Ольги Василівни і хлоп'ят. Навколо швидко темніло, з неба, або принаймні зверху долинав траурний марш...
* * *
- І все ж хоч убий не зрозумiю, навіщо ми тут!
Мишка голосно розреготалася цьому "хоч убий" стосовно людини, мертвої півтора року, Мишко і Соня з розумiнням всмiхнулися. Дівчина взяла Юру за руку і спробувала розтлумачити:
- Тобі ж казали: готується належна зустріч одного з тих, хто організував замивання Бабиного Яра.
- Екзекуцію йому влаштуємо, - вагомо пообіцяв Мишко, задоволено потираючи руки. - Як в Ярослава Гашека: "Урочисте шмагання", "Продовження урочистого шмагання". Добре сказано!
Юру скрутило від цих слів. Він спробував уточнити:
- Так що, його... той… просто так і вiдшмагають? - чим викликав новий приступ вбивчого реготу Мишки.
- У "Швейку", між іншим, ніякого шмагання немає і близько. Просто військові частини відправляють на фронт як "гарматне м'ясо". І все. В нас також не буде ніякого рукоприкладства, за цим вже доглянуть, не бійся, - вагомо пообіцяв гітарист. - Смішний ти все ж, Юрко. Не знаєш навіть звичайних засобів порозважатися тут. Та якби ти не був таким дрімучим неуком і хоч зрідка перечитував "Князя Серебряного", то знав би, як відбувається екзекуція.
Тут Мишко встав навшпиньки, зачимчикував перед ними, загугнявив:
- Здоровий будь, царю наш батюшко Іоанне Васильовичу! Здоровий будь, міський голова наш Йосипе Лексiйовичу! - кланяючись після кожного "здоровий будь".
- Сам усе побачиш і сам усе скажеш, - підтвердила Соня. - Головне, не бійся: в потрібний момент потрібні слова приходять самі.
- А ти влаштовувала комусь екзекуцію? - із завмиранням серця спитав Юра.
- Не я, а ми, - відповіла дівчина. - Багато, дуже багато людей, наших і не наших організували Бабин Яр, і всі вони дуже заслужили і заслуговують на гарячу зустріч. А ти... Невже ти думаєш, що найстрашнiше покарання для душі - висікти рiзками тіло! Мертвому тілу до того ж не боляче. Крім цього несправедливо, щоб із-за душі страждала матеріальна оболонка. Так буквально карають лише вгорі. А найбiльша насолода і найстрашнiше покарання (тут вже з якого боку дивитися) - це говорити правду в очі.
Юнак опустився на земляну підлогу, якнайзручніше влаштувався бiля ніг Соні, обхопив голову руками і почав думати, що ж він скаже цій особi, яку зараз побачить уперше. Але думки плуталися, спліталися і розбігалися, мов залізничнi рейки на великій товарній станції.
Гітарист сказав, що будуть ховати Йосипа Олексійовича Доводова, голову Міськради. Закопають його там, де з чорної стелі звішується упираючись в саму підлогу потворний наріст, що нагадує чи то гігантський сталактит, чи перевернуту піраміду. Юра пам'ятав, як подібна піраміда росла над трамваєм, що потрапив у сель. Вгорі то була яма, тут же - сталактит на стелі. Коли яму закопають, все повернеться на місце, а на землянiй підлозі залишиться труна. Скоро вона буде крайньою в правильному ряду інших домовин, деякi з них більш заможнi, але переважна більшість вельми багаті, деякі напiвзотлiлi, поїдені гробаками, а деякі новісінькі. Кажуть, це центральна алея Байкового цвинтаря, однак за життя Юра тут ніколи не бував.
Взагалі-то дивно буде бачити такого великого начальника, запросто стояти з ним лицем до лиця. Юнак пам'ятав, що мама багато писала в різні інстанції щодо квартири, і найвищою з цих інстанцій була саме Міськрада (їй радили звернутися в Це-Ка, проте вона так і не наважилася, незважаючи на невичерпну рішучість домогтися окремої квартири; Юра знав, чого боїться мама: ніякими "погорільцями" вони насправді не були, тато загинув на фронті якось погано, не так як треба, і його вдова досі побоювалася несподіванок від партії, так само як і від органів). Отже, питання про їхню квартиру вирішував цей самий Доводов. Тобто не вирішував, тому що мама весь час лаялася, що всі її листи "спускають" назад в районний Виконком. А потім бабуся Маня повернулася в село і там померла (затужила в місті, а з-за тата вони навіть на похорони до неї не поїхали, просто обірвали всі зв'язки, шукайте вiтру в полi!), старший брат подався в Узбекистан, сестра вийшла заміж і переїхала, і мама залишилася в комуналцi з Юрою, а двi особи у кімнаті - хіба ж це тіснота, громадянка Петріченко?! Та й молодший син от-от піде до армії служити... І ніякої квартирної проблеми для них більше не існувало.
А синок же не в армію пішов, а на той світ. Дезертирував, підла душа, як тато... А пітьма - як штрафний батальйон...
Але що ж все-таки сказати Доводову? "Ох і сволота ж Ви, Йосипе Олексійовичу, якщо в підлеглому Вам місті таке життя!" Ні, лаяти сходу, та ще незнайомоу людину - негарно якось, та й взагалі Юра не лаявся майже. От Мишка - інша справа... "Поганим головою Мiськради Ви були, якщо..." Не годиться. На місці Бабиного Яра якраз і мали намiр побудувати якнайбільше нових будинків, щоб менше було комуналок.
До чого тут комуналки, дійсно?! От причепилися недоречно... "І закортiло ж Вам, Йосипе Олексійовичу, затівати будівництво в такому місці..." А чого ж це ти, бовдуре, сунув у прокляте місце! Сам винен.
Та-а-ак, ситуацiя...
Юнак озирнувся довкола і здивувався тому, скільки народу з'явилося, доки він мудрував. І все більше в білому одязi, як Мишко і Соня, з сяючими обличчями. Є й такі, як він, нормальні мешканці пекла, об'єднані чимось невловимим, спiльним у виразі очей. Деякі начебто знайомі Юрі, баченi раніше, давним-давно. Півтора роки тому ...
Гітарист розмовляв з жінкою середніх років. На її білосніжнiй сукнi не було відкидного капюшона, який вигадала собі Соня (дивно: як у цьому свiтi можна вигадати одяг або частину тіла, волосся, наприклад? Виявляється, можна, хоч юнак досі не розумів, як саме це робити), спідниця спадала до пiдлоги рівними складками, рукава були немов надуті, на голові очiпок з "рiжками". Коли жінка повернулася лицем до Юри, він здивувався її красі. Була вона чимось схожа на Катерину, яку зобразив на своїй знаменитiй картині Шевченко. Тільки Катерина була молоденька і сумна, а ця - старша та весела, до того ж ще й просвітлена.
- Знову він з нею знюхується, - пролунав над вухом невдоволений хрипкий голос Мишки. - Аякже, обидва віршомази, брат і сестра по перу, пiр'я їм в зади обом! Спiвперники вшиві, шмотки білі...
Екс-повiя засичала крізь зчiплені зуби, повернулася на зламаних пiдборах і призовно похитуючи стегнами, пішла геть, але несподівано махнула рукою, беззлобно розсміялася і сказала:
- Ну i шо, і нехай.
- Ось це вже не схоже на Мишку. Аж ніяк не схоже, правда?..
Соня опустилася на земляну підлогу поруч з юнаком і ласкаво обійняла його за плечі.
- Це та сама поетеса, якiй Мишка обіцяла видряпати очі?
- Вона, вона. Щоправда, її бажання так же безглузде, як бажання Чубика побити Мишка. Пам'ятаєш, вони сварилися з-за Сталіна?
- Звiсно, пам'ятаю.
До речі, давненько не з'являвся матрос. Мишка пішла собi геть. Миша, здається, втратив до них будь-який інтерес. Тiльки Соня як завжди поруч. Розпадається і без того неміцна компанія! Мовби на підтвердження Юра почув слова дівчини:
- Посварилися, помирилися, а все ж розійшлися. Мишку би в екзекуції взяти участь, а потім тільки ми його і бачили в пеклi! Піде своєю дорогою...
У цей момент Юрі здалося, що він нарешті зрозумів, навiщо провiв у пітьмі цих півтора роки. Все, чого йому не вистачало і що від нього вимагалося - зробити нарешті вибір і йти наміченим шляхом. Тут все перебуває в стані спокою, є тiльки iлюзiя, уявнiсть руху; справжнiй рух в будь-який бiк означає негайний вихід в інший свiт. Пітьма була таким собi пересильним пунктом, всі дороги вели до неї; сама ж вона дорогою не була. Розпочати рух можна було лише переситившись очікуванням.
Це ж так просто! І саме про це говорив Сонін дідусь: "Бажаю вам залишити тут свої свічки і якнайскоріше піти". Дійсно, все дуже просто.
Але Юра одразу ж злякався. Власники білого одягу йшли у другий, більш високий свiт. Отже... Соня також готова піти туди?! А як же він!!!
- Соню, а як же... як же... - юнак не міг вимовити жодного займенника: ні "я", ні "ти", ані "ми", - лише відкривав і закривав рота, мов риба, та безглуздо мигав очима.
- Заради тебе я пропустила один Духiв день. Потерплю ще трохи в пеклi.
Тут всі ті, що зiйшлися заради свята екзекуцiї, заметушилися, зашикали і почали просуватися якнайближче до звисаючого зi стелі наросту. "Несуть, несуть", - чулося звідусіль. А зверху м'якими невидимими хвилями накочувався труаурний марш, наближався, лився вздовж алеї, немов якась матеріальна субстанція.
Юра і Соня стояли в натовпі пліч-о-пліч. Ніхто тут не розпоряджався, не командував іншими, але кожний мовчки займав те місце, яке повинен був зайняти згiдно iз внутрішнім почуттям.
Високий старий, абсолютно сивий, в чудному сріблястому одязi стояв біля самого сталактита. Позаду нього напiвмiсяцем розташувалися білі особи, з-помiж яких юнак приблизно знав лише Старого Сьому і Катерину, яка незадовго перед тим розмовляла з Мишею. Ще далі розташувалися звичайні (серед яких знаходився і Юра), а позаду всіх - знов-таки білі. Світла тут було стільки, що ніхто майже не приніс невгасимих свічок. Проте старий в сріблястому навiщось тримав на долоні маленьку свічку, щоправда, незасвічену (хоч абсолютно незрозуміло було, навіщо йому будь-яке джерело світла).
Доки всі чекали початку поховання, Юра напружено розмiрковував над словами дівчини: чи довго вона чекатиме, чи не кине його, коли їй все ж набридне очікування і таке iнше, - як раптом упіймав себе на тому, що останнім часом розмiрковує забагато, просто напрочуд багато, що на нього абсолютно не схоже.
Ні, не тільки всі його тутешні знайомі змінилися - він сам також змінився! У тiм-то й рiч. Осяяння щодо подальшого шляху щойно відвідало його аж ніяк не випадково. Доля зарано та безжально вирвала, викорiнила його з життя і кинула в чорноту; він відбув тут своє заслання і дозрів, як зелений помідор дозріває в темному місці.
І нарешті зрозумів головне:
Прагне вiн потрапити не у сяючий свiт, а назад, на землю!
Це стало зрозумiлим не тільки в Духiв день - ще під час першої зустрічі з Мишком на руїнах корпусу психіатричної лікарні, коли Юра в безсилій люті підіймався на нахилену балку і відчайдушно стрибав угору. Але тоді він був саме безсилим. А щоб піти вгору, треба набратися сил, дозріти, стати сильним.
Щоб піти - треба просто піти.
Юнак щасливо посміхнувся і подумав, що сьогоднішній день - день відкриття простих і навіть тривіальних істин. Нічого нікому він не стане говорити. Просто піде. Піде, і край. Якщо всі прагнуть потрапити до блискучого свiту, якщо лякають його якимись там руйнiвними наслідками необдуманого кроку, нехай бояться і котяться в своє світло. А він все обдумав і все давно для себе вирішив.
Він повертається.
Досить боятися! Доволi підлот робить людина з остраху. Он бабусю Маню вони відпустили одну по-собачі здохнути на самотi. Адже це підло! Ніхто їх і не шукав з-за батька, все це надумані матусинi жахи. Юра і раніше відчував неясну провину перед бабусею, тільки не усвідомлював її до кінця. Так от, значить, в чому корiнилася провина: у відчуттi власної підлоти! І невідомо ще, чи вибачає його юний вік...
Ні, не можна більше боятися! Досить.
І відразу на душі полегшало. Тепер Юра напевно знав, що саме скаже Доводову. Він з якимсь новим, абсолютно незнайомим почуттям дивився на чорний наріст ями.
А вгорі давно вже змовк похоронний оркестр, і через нерівні проміжки часу звідти долинали приглушені землею голоси: офіційні особи бубоніли заготовлені зазделегідь траурні промови. Але от в чорному нарості пролунало нарешті легке шелестіння, щось важке опустилося на дно. Тоді зверху почулося ридання, вивертаюче душу гудіння сурм і гупання барабана. Схвачені легкими осінніми заморозками грудки землі гучно затарабанили по дереву; наріст розпочав зменшуватися подібно до надсіченого фурункула, з якого витікає гній, і всі побачили на землянiй підлозі розкішну труну, з-під кришки якої стирчали придавлені живі квіти.
Траурний марш безумствував, волав і бився під рівним тепер земляним склепiнням, немов будив лежачого в труні. Білі, якi розташувалися напiвмiсяцем, витягнули уперед руки, кришка затремтіла, зробилася прозорою, і всі побачили під нею немолодого вже чоловіка в дорогому костюмі, солідного і благочинного, із залисинами на високому чолi.
У пiднесенiй до стелі руці сріблястого старця спалахнув невгасимий віднині вогник. Він розповсюджував навколо рівне мертвотне світло, і під його дiєю кришка труни помутніла і набула колишнього вигляду, однак небіжчик залишився зверху. Білі опустили руки, оркестр замовк, звуки музики немов зрізало ножем. У тиші, що запанувала довкола, прозвучав розкотистий бас сріблястого старця:
- Вставайте, Йсипе Олексійовичу Доводове!
Тоді очі мерця розкрилися, він надзвичайно повільно сів (здавалося навіть, не сів, а перетiк в сидяче положення). Юра на декілька секунд примружився, тому що пригадав свої перші миттєвостi у пітьмі, і йому стало ніяково, і ще стало дуже шкода похованого. Коли ж він знов наважився поглянути на труну, сидяча людина затравлено озиралася довкола, немовби шукаючи порятунку. В його очах читалися паніка і переляк. Сріблястий старий тицьнув йому в руки свічку і трохи збентежено пробасив:
- Такі от справи, Йосипе Олексійовичу! Могилу мою розкопали, кісточки на звалище відправили, і тепер на моєму місці лежатимете ви. Але я не в претензії, повірте. Наші тіла ховають живі, їм же і розпоряджатися прахом. А душу ми приймаємо у своє товариство. От, власне, і все. А вiдтак ласкаво просимо, товаришу Доводове!
Сказавши це, сріблястий старий відступив - і зник. Похований вмить звився на ноги, однак з темряви перед його обличчям виринула срібна рука і з такою силою пхнула Доводова у плече, що він одразу ж опинився на колишньому місці.
З білого півмісяця виступила Катерина, з поклоном повторила:
- Ласкаво просимо, Йосипе Олексійовичу! Якщо щось не так, прошу вибачення, Йосипе Олексійовичу, але повiрте, ми намагалися зробити все якнайлiпше. Ласкаво просимо!
Свічка затремтіла в руці Доводова, однак він знайшов в собі сили кивнути у відповідь.
- Я сьогодні також не головна дiйова особа, що зустрічає вас, - продовжувала жінка, - я з Бабиного Яру, і вони звідти ж.
Люди білого напівмісяця чемно вклонилися, і біле море голів, утворене багатьма десятками тисяч душ на схилі земляної підлоги, захвилювалося, ожило. І Соня, яка стояла за спиною юнака, насунувши широкий капюшон майже на самі очі, також вклонилася.
- Подивіться на нас, Йосипе Олексійовичу, подивіться уважно. Ви дозволили, більш за те - вирішили будувати будинки там, де нас вбивали. Дивiться уважно: ось ми тут всі, такі, як були і є. За житті ви дуже любили ділити людей за національністю. Багато хто з нас, чого приховувати, також любив це, багато хто навпаки не любив. Але всі ми померли однаково, смерть все це стерла і підрівняла. Тут свої закони, Йосипе Олексійовичу, і всім довелося підладнатися під них. Мені також довелося свого часу. Проте ми не можемо не задовольнити найпотаємнiших бажань такого високого гостя звідти, яким є ви. І от упереджуючи ваші смаки, шановний Йосипе Олексійовичу, ми вирішили виділити для зустрічі з вами по одній особi кожної національності, яку він мав вгорі. Наприклад, я була українкою. Спеціально для вас уточню: чистокровною українкою.
- Я був євреєм, - сказав Старий Сьома.
- Я росіянином.
- Я наполовину українкою, наполовину єврейкою.
- Я циганкою.
- Я білорусом.
- Я на чверть євреєм, на чверть чехом і наполовину українцем...
Доки кожний з білого напівмісяця називав колишню свою національність, часом неймовірно складну, похований все ширше розкривав очі, так що під кінець вони ледь не вилiзали з орбіт.
- Сподiваюся, ваше честолюбство, почуття пролетарського інтернаціоналізму і національна самосвідомість хоч трохи уиамованi? - трохи іронічним тоном спитала Катерина. Доводов дико позирнув на неї, несподівано різко рвонув красиво зав'язану краватку і ледь зумів розстібнути неслухняними пальцями комiр білої сорочки.
- Бачу, що утамованi, - сказала задоволена ефектом цього безглуздого фарсу Катерина. - Однак повторюю, Йосипе Олексійовичу, що справа не зовсім в нас... Так, трохи не забула: не менше розкопок iз нацпитання ви полюбляєте почесті. Ви вже пробачите менi, неосвiченiй. Прошу ескорт!
Люди білого напівмісяця повільно обігнули пишну труну з ожившим небіжчиком і вишикувалися позаду нього в такому ж самому порядку. А з натовпу вийшли солдати і матроси з пергаментно-жовтими виснаженими обличчями, одягнуті абияк (деякі голі до пояса, інші в роздертих гімнастерках і тільниках і всi без виключення босі, зі збитими до крові ногами). Юнак здивувався було, чом серед них немає жодного білого, але пригадав перевтiлення з поверненням колишнього вигляду Боруха Пінхусовича i все зрозумiв.
Чубик був серед матросів і, правду кажучи, виглядав в порівнянні з іншими справжнiм чепуруном. Він із задоволенням пiдкрутив вуса, коли опинився прямо за спиною Доводова.
- Ну от, тепер усе гаразд. Правда, Йосипе Олексійовичу? - спитала Катерина.
- Чого ви від мене хочете, - прохрипiв той, що сидiв на труні, і це були його перші слова, сказані тут.
- Я ж кажу: справа не зовсім в нас. Якщо все готове, настав час вам побачити, кого ви вбили. Мишко!
Гітарист відділився від натовпу, награючи знайому мелодію.
- Мої вiтання, дядько, - сказав він весело, влаштовуючись на підлозі праворуч від Доводова. - Я тут був записаний в божевільні...
Явно не зрозумівши натяку, похований засовався на кришці труни, немов вона зробилася раптом гарячою.
- Та не нервуй ти, дядько, - заспокоїв його Миша. - Я був політичним божевільним, от і все. Так що не кусаюся, не бійся. Мені-то від тебе анiчогiсiнько й не треба, ніякого особливого зуба у мене на тебе не загострено. Добра психушка, і годують в ній як треба. Мене і не лікували навіть, просто надто довго утримували на обстеженні. Щоправда, знаю я одного, якого лікували від антисовiтизму. От він тобі може сьогодні сказати... А я що? Я нічого. Поспiвати тільки хочу.
Миша посміхнувся від вуха до вуха, потягнувся, примружився і зі смаком процiдив крізь зуби:
- Давненько я вже не грав на моїй шестиструночцi! Але зараз, заради свята я виконаю спеціально для великого дядька... - він витримав паузу і зловісно прорік: -... найаполiтичнiшу свою пісеньку. Микита Сергійович обіцяв комунізм через три семирічки. Як ви ставитеся до цього прожекту, дядько?
Доводов з ненавистю і презирством дивився на Мишка. Парубок же удавав саму невинність, бринькав на гітарі й усміхався. Тільки брови його здіймалися підозріло високо.
- До речі, ви не спiтнiли? - раптом похопився він і жваво крикнув: - Мишенятко, хустиночку міському голові! А то знаєте, тут деяких спочатку то в жар, то в холод кидає, - додав винувато.
Дівчина виглядала просто потрясно: скинувши рване пальто, сукню і негодящi черевички, залишилася в прозорій сорочці, під якою виднілися мереживні трусики і ліфчик.
- Бiдненький товариш Йосип Олексійович, - сказала вона найсерйознiшим тоном, протягуючи до правої скроні Доводова руку з миленькою вишитою хустиночкою. - І ніхто йому лобика не витре, не потурбується...
Доводов скрикнув і хотів було утримати дівчину, але Мишка вправно ухилилася і торкнулася хустиночкою його скроні. Грим розпочав лущитися і з тихим шелестінням впав на кришку труни, відкривши на загальний обзiр невелику діру з почорнілими краями. Доводов оскаженів.
- Ой, та шо це?! - вискнула дівчина і закотила очі, вдаючи непритомність.
- Це в товариша Доводова інфаркт, - пролунав голос Катерини.
- Інфаркт, - спокійно і авторитетно підтвердив гітарист. - Тільки не інфаркт міокарда, а пістолетний. Є така дуже важка хвороба, коли пропонують на вибір: або ганебний суд, або куля в чоло. Однак не розумiю, навіщо симптоми приховувати. У нас тут правду поважають, дядько. Зверніть увагу хоч би на ескорт: там у всіх повнісінько ран, але ніхто ж їх не гримує!
Доводов переводив розлючений погляд з Мишка на Мишку і назад, проте сидів смирно, очевидно, пам'ятаючи поплескування сріблястої руки. Дівчина ж зірвала косинку, відкривши ледь відростаюче золотисто-руде волосся, удала, що кокетливо поправляє зачіску, мило зашарілася і сказала:
- Але вас же тре' пожаліти. Хоч я не Мерлін Монро і не Лоліта Торес, а ви не Iв Монтан і навіть не Жан Габен, я зроблю все, шо у моїх силах. Взагалі я нічо собi, чи не так, ге? Так щитав багато хто.
З цими словами вона розляглася на підлозі лiворуч від труни у вельми вульгарнiй позi і чабиряючи ніжками в миленьких панчiшках, поцікавилася:
- Ви ж були гультяєм і баболюбом у вільний од роботи час, чи нi?
Найсуперечливiшi почуття обійняли Доводова. Це відбилося на його обличчі, видали внутрішню боротьбу і пальці, що нервово ворушилися. Нарешті він що рвонулася до Мишки, але на його плечі лягли руки Чубика, і матрос наказав:
- Сидіти. Сиди, дивись і слухай.
Миша заспівав:
- Глядите, мы не робкого десятка,
Глядите, наши руки в мозолях.
Поэтому всегда с нас взятки гладки:
Ведь мы сжимаем молоты в руках!
Ох, если нам шарахнуть постараться,
Чтоб мир капитализма сразу сдох...
До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток - чтой-то вроде трех.
І почався хід.
Загиблі під час селя вишикувалися довгим ланцюжком, по черзі підходили до труни і мовчки дивилися Доводову в очі. Потім говорили щось, кланялися і віддалялися. Були тут дівчата з телефонної будки, обидві в довгих білих сукнях; був дiдуганчик у вушанцi, ватнику, ватяних штанях і у валянках, що збирав принесений потоком води хмиз. Було і багато інших, кого Юра не знав і до сорому свого з ким так і не познайомився за півтора року пітьму. Він же, підійшовши до Доводова, збентежено покахикав і тихо заговорив:
- Ви не подумайте, товаришу Доводов, я вас ні в чому такому не звинувачую. Чесно. І взагалі я не розбираюся... Але я тут подумав і от що вирішив: піду на землю. Вгору, - юнак замовк і зітхнув, немов вантажник, який скинув з плечей важкий лантух (так він і справдi позбувся тягаря, висловивши вголос своє рішення, яке хотів залишити таємницею). Потім повiв далi: - Миша, який от на гітарі грає, сказав, що це не останнє нещастя у нас в Києві. А я не хочу! Розумієте, не хочу, щоб ще хтось гинув. Тому я повернуся вгору і розповім все-все... про все. От.
Божевiльний погляд Доводова, доведеного загиблими до повного відчаю, на секунду зробився більш осмисленим. Здається, Юра був єдиним, хто не докоряв колишньому міському головi або не знущався над ним. Та юнака відтіснили, ледве Чубик помітив, що похований тягнеться до нього. Тепер перед Доводовим, сіпаючись і безглуздо витріщивши очі, проходили божевільні з корпусу психіатричної лікарні, що обвалився в потік. Проте один з них, мірою виснаження обличчя схожий на солдат військового ескорту, тримався цілком по-людському. Він доброзичливо посміхнувся і махнув рукою Мишку, гітарист кивнув у відповідь, не перестаючи грати. Людина ця затрималася перед Доводовим надовго.
Тим часом до юнака підбігла схвильована Соня і швидко зашепотiла:
- Юро, Юрасю, що ти надумав! Як же це ти відправишся на землю? А як же я, як же ми, Юрасику?!
Він втупився собі під ноги і несподівано твердо заявив:
- Ні, я піду вгору. Я повинен попередити їх...
- Але ти не зможеш! - перервала юнака Соня. - Просто не зможеш. Хто виходить звідси, той все забуває. Такий закон. Юрасику, зрозумій: ти забудеш!
- Не забуду, не забуду, - уперто повторював юнак, стискав зуби, стискав кулаки, шипів, тремтів і знов повторював мов закляття: - Не забуду!
- Нехай так, - не дуже впевнено погодилася Соня. - Але хто тобі повірить? Уяви, що вийдеш на вулицю і скажеш: люди, завтра станеться лихо, ви всі помрете. Так тебе живо замкнуть туди, звідки з'явився Мишко! Або ти хочеш до "Павловки"? Бути серед цих місяці! можливо, роки! Переконувати виключно їх, божевiльних...
Дівчина показала на натовп підвиваючих осiб, що сіпалися і додала:
- Не надто приємна перспектива! Вгорі не прийнято вірити в такі речі. Кассандрi і тій не повірили, Юрасю.
Тут повз труну пішли діти, маленькі гарненькі амурчики із засвіченими свічечками в рученятках, дівчатка в платтячках, хлопчики в чистесеньких костюмчиках, в беретиках або в картузиках. Цілодобовий дитячий садок. Йшли парами: хлопчик-дівчинка, хлопчик-дівчинка... Вели їх дві виховательки, також зі свічками. У Доводова затряслася нижня щелепа, він спробував відвернутися.
- Дивись, - коротко наказав Чубик.
Хлопчик і дівчинка, якi йшли четвертими за рахунком, несподівано кинулися до труни, вправно видралися на коліна до похованого і смикаючи рученятками лацкани його піджака, тужливо затягнули:
- Дя-адь, а, дядечко, а скоро наші мами заберуть нас звідси? Дя-адь, а, дядечко, скажи, а?
Доводов гидливо відбивався від дітей, намагався зсадити їх на земляну підлогу. Але Чубик мовчки трусонув його, і нещасний перестав чинити опір, лише дрібно тремтів і схлипував. Вихователька, що йшла в кінці, сiла поруч з Мишкою, щоб після відвести дітей.
- А до мене мама вже прийшла, ага! - переможно сказав малюк в біленькій сорочечцi, в синеньких штанцятах з шлеєчками і в крихітних черевичках. Його вела за руку молодиця в халаті і капцях, навколо горла якої обернулася пурпурово-фіолетова смуга, а обличчя мало бузково-чорний відтінок. Порівнявшися з труною, вона зупинилася, розмахнулася і вліпила Доводову важкого ляпаса.
- Не можна! - крикнув один солдат, вискочив з шеренги і схопивши її за вільну руку, повторив: - Не можна. Тільки говорити.
- Нічого, товаришеві Йосипу Олексійовичу корисно. Треба ж залишки гриму струсити! - холодно помітила Мишка, знизуючи плечиками.
- Лікарі сказали, що в мене більше не буде дітей. Миколонька перший і останній, - карбувала удавлениця. - Цей вбив Миколоньку, а я не змогла жити без нього.
- Вирішував не він один. І взагалі наш дядько - жалюгідний стрілочник. А інші живі. Але ми і їх зустрінемо. Свого часу, - пообіцяв гітарист, перервавши на декілька секунд спів.
Хлопчик і дівчинка, якi влаштувалися на колiнах у Доводова, із заздрістю проводжали поглядами щасливчика, до якого прийшла мама. А той крокував з гордим виглядом, лихо підтягаючи штанці з шлеєчками.
Сцена, що розігралася бiля труни, додала юнаковi рішучостi. Він показав на дітей, що віддалялися і спитав Соню:
- Хіба ти хочеш, щоб колись ще загинули отакі малюки?
Дівчина не відповіла.
- Отож, треба піти і розповісти.
- А й дiйсно, нехай пiде, - сказав Борух Пінхусович, нечутно наближаючися iззаду. - Нехай підніметься вгору. А якщо навіть він все забуде, як те й належить, ми нагадаємо.
- Але дідусю! - вигукнула Соня. - Хіба не ти говорив...
- І повторю те ж саме, - підтвердив старий. - Це необдуманий вiдчайдушний крок, це дурiсть, це зрештою небезпечно і шкідливо для нього. Але прив'язаний вантаж землі тягне його назад, а вірьовку ти обрізати не зуміла. Юра піде, Сонюшко. Нічого не вдiєш.
Вони стояли втрьох і дивилися на тих людей, хто проходив мимо труни, на апатичного, вже байдужого до всього Доводова, жалюгідного, пригніченого, на сидячих в нього на руках дiтлахiв. Вихователька чекала закінчення ходи. Мишка виляла задком і чабиряла ніжками в чулочках. Мишко співав:
- До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток - чтой-то вроде трех.
А його пісня була ну дуже довга!..
* * *
Навколо Свiтлани з'юрмилися однокласницi й Ольга Василівна. Хлоп'ята стовпилися на невеликій відстані, про щось шепотілися і вказували на Світлану пальцями. Міліціонер неквапом повертався на свій пiст, зрідка озираючись.
- Що з тобою сталося? - стривожено спитала вчителька. Дівчата поставили Світлану на ноги і приводили в порядок її шкільну форму, обтрушуючи пил і відтираючи плямки прилиплого бруду.
- Дрібніці, Ольго Васильєвно… Василiвно. Голову закружляло... обнесло... запаморочилося себто… в очах потемніло, я й упала, - відповіла вона, намагаючися здаватися бадьорою і веселою. А сама тим часом думала: це ж там, унизу, в неї під ногами все вiдбувалося!..
- Таке з ними трапляється. Ги-и-и, - Сергiйко Безбородько криво посміхався і весь сяяв, зазделегідь передчуваючи задоволення від власного жартика. - Спочатку непритомнiють, потім їх нудить, потім черевце росте, потім...
- Ти-и, Бородатий! - заволала Лариска Карпенко і кинулася до Сергiйка.
- А потім бебi... Бе-е-е!.. Е-е-е!.. М-ме-е-е!.. Ма-а-а!.. - замекав і заволав той, за що негайно дiстав сумкою по голові від Лариски, що наздогнала його і завищав вже майже непідробно: - Ой, ма-а!
Хлоп'ята заіржали, неначе стадо молоденьких гарячих жеребчикiв.
- Та схаменіться ви нарешті! Припинiть негайно! - закричала вчителька. - Ви ж на кладовищі, кінець кінцем. Карпенко, Безбородько! Ти в мене, Сергію, двійку по поведінці отримаєш обов'язково! Це я тобі твердо обіцяю.
Нарешті всі угамувалися і повільно повернулися до ворiт. Світлана йшла позаду всіх, обережно ступаючи по асфальту вузенького тротуарчика і думала, що раптом досі Доводов сидить на кришці труни, а перед ним проходять люди, вбиті розчерком його пера на якомусь наказі, плані забудови району або іншому документі, що сповіщає невдалий кінець Бабиного Яра і початок світлого міста майбутнього... І зрозуміло, вона не помічала ні могил славетних партизанських командирів Ковпака і Федорова, ні пам'ятника великому вченому Патону, ні Максиму Рильському, ні іншим письменникам і поетам. Не помітила вона навіть янголят, що також чудом збереглися над старими могилами з цього боку алеї. Навіть коли Ольга Василівна вказала на ажурну альтанку біля самих воріт і шепотом повідомила школярiв, що згiдно з чутками, там похована мати самого Молотова, дівчина не вийшла з напiвсонного стану. Проте, ніхто не прореагував на слова вчительки, бо підлітки не знали, хто такий Молотів.
- Все на сьогодні, діти. Йдіть додому, на наступному уроці вивчаємо й розповідаємо біографію Лесі Українки, а також читаємо першу дію "Лісової пісні". До побачення.
Школярi подалися юрбою вниз по Байковій вулиці до зупинки трамвая. Ольга Василівна запропонувала провести трохи Світлану, взяла її під руку.
- Давай-но пройдемося, - сказала вчителька. - Тобі корисне свіже повітря після того, як ти опритомніла.
Дівчина йшла поруч з Ольгою Василівною, із задоволенням підставляючи обличчя поривам свіжого весняного вітерця. Після цвинтарних переживань, сповнених темряви, отримуване задоволення було особливо яскравим і солодким, як виставлена на стіл проти сонця склянка лимонаду з бульбашками газу і рясною піною.
Найбільше радувало те, що Юра Петриченко повернувся на землю, вгору, як говорили в пеклi. Тільки от цікаво, чи вдалося йому попередити людей про катастрофу, що загрожвала місту? І що це за катастрофа...
Світла спохмурніла, спіткнулася об вибоїну в асфальті. Ольга Василівна вчасно підтримала її.
А що станеться, коли раптом Юра не зможе попередити? Якщо йому не повірять... Якщо він дійсно забув... Десь-то Юра бродить зараз, бліда, примарна тінь. Нещасненький, самотній... Як його знайти? Як допомогти?
- Світлано, скажи, що з тобою сталося?
От, тепер її бiдою зацiкавилася улюблена вчителька. Недарма це!..
- Скажи, Світлано, тільки чесно.
- А що, видно, що сталося? - неохоче спитала дівчина.
- Видно. Ти йшла по кладовищу, мов по битому склу. Ти що, могил злякалася?
Вони стояли спиравшись ліктями на поручні невеликого містка через Либiдь, швидка каламутна вода якої мчала просто в них під ногами. За спиною рипіли трамваї, праворуч по насипу час від часу проносилися зі свистом і ревiнням залізничні потяги.
А дівчина мовчала, тому що... розгубилася, не знаючи, чи допомагати Юрі, як допомагати, що саме робити, де шукати його...
- Розумієте, Ольго Василівно, - розпочала вона обережно... і раптом її немов прорвало! Світлана розповіла все, що пам'ятала, починаючи з першого сну і аж до тих сумнівів, що мучать її тепер. Дівчина не знала, що з нею коїться. Сама себе не розуміла. Звичайно, Ольга Василівна просто чудова, любима вчителька, Світлана цілком їй довіряла. Але розповiдати таке...
- Дівчинка, послухай, а тебе не водили до психіатра?
Ось цього і слiд було чекати! Цього дівчина боялася більше всього! Її відчай був настільки великий, що вона готова була прямо з містка стрибнути в брудний холодний потік.
- Якось мама тягала до невропатолога. Виявилося, все гаразд. Давно, - насилу призналася Світлана (а в голові мутилося від огиди і стукало: от дурепа набита, довірилася на свою голову!). - Але потім я нікому нічого не розповiдала. Вам першiй...
Дівчина здригнулася, тому що рука Ольги Василівни обережно лягла їй на плечі.
- Що я можу тобі сказати...
(А що ви можете сказати, дорога і любима вчителько! Все це суцільна маячня...)
- Твої сни... або не знаю, як їх назвати... Здається, ти начиталася на ніч Гоголя. "Майська ніч", "Страшна помста" або ще щось в цьому роді. "Вiй", наприклад. Всі ці живі мерці під землею - марення якесь.
(Зрозуміло, Ольга Василівна!)
Світлана затремтіла, вчителька почала обережно погладжувати її волосся.
- Але хто тобі розповів про Куренiвку? Звідки ти все знаєш?
Вона недочула?!
Світлана повільно повернула голову і подивилася на вчительку. Ольга Василівна допитливо вдивлялася в обличчя дівчини, немов відповідь була написана в глибині її очей.
- Ніхто не розповiдав. Я бачила, - пробелькотiла Світла.
- Але ж ти ще не народилася в шістдесят першому році, як же ти могла бачити? Увi сні? У тому сні? - допитувалася вчителька. Світлана мовчки кивнула.
- Дивно.
Ольга Василівна дивилася вздовж "коридора", утвореного залізничним насипом і бетонною огорожею меблевої фабрики. Говорила повільно, нестерпно повільно:
- Я була тоді не Куренiвцi і бачила все. Тільки от не пам'ятаю, в березні це було або в квітні. Понеділок був точно, і число тринадцяте. (Світла здригнулася.) Господи, яка тоді була гроза! (Світла знов здригнулася.) Моя мама прокинулася вночі і говорила, що зроду не пам'ятає такого. А вранці сусіди сказали: на Куренiвцi повінь, розлилася багнюка, є загиблі. В мене батько працював на взуттєвій фабриці, у них щось там з планом було, ночами продукцію "гнали", і він саме мав їхати додому після нічної зміни. ("Як Юра", - з острахом подумала дівчина.) На своє щастя тато затримався на роботі довше, ніж розраховував і не попав під сель. Господи, дівчинко, ти не уявляєш, що там було! Люди поверталися з третьої зміни і їхали на першу, перезмінка в трамвайному депо, де купа народу; тут все і полилося. Ми з мамою нічого не знаємо, телефон на фабриці не відповідає. У неї руки-ноги віднялися, я дала їй валер'янки, сама кинулася на вулицю, дiсталася з Шулявки на Поділ - трамваї не ходять, лінію на Пущу перерізало. Зупинила вантажiвку, сказала: "В мене тато на Куренiвцi". Водій без зайвих розмов посадив у кабіну, їдемо, я тiльки реву, дівча ще зовсiм, двадцять років...
Ольга Василівна на деякий час замовкла, проковтнула грудку, що пiдiйшла до горла. По насипу мчав довжелезний товарний потяг. Колеса уривчасто стукотiли на стиках рейок: тк-тк, тк-тк, тк-тк... Здавалося, кінця не буде пропиленим вагонеткам, цистернам і платформам.
- Біля "Еталона" він мене зсадив, далі йшла пішки. Ноги заплітаються, а я йду... Все болото багна було оточене піднятими по тривозі солдатами і міліціонерами в два або три ряди. Я кричу: "Там тато!" Не пускають. Попленталася назад. Пам'ятаю, мчить мимо вантажiвка, кузов забитий меблями. Дверцята шафи відкриті, плескають, з внутрішньої сторони дзеркало, і в ньому відбивається вся вулиця. Потім вертоліт пролетів, дивлюся - з нього схiдцi спущені, а на них причепився манюсенький чоловічок, чорненька така комашинка. Я подумала: "Хоч би мого татка так витягли!" Але він затримався на фабриці, а я й не знала. Додому прийшла вже вдень, а там - тато. Живий. Що тут зі мною було! Господи, що було...
- А багнюку розкопували? - спитала Світлана, коли вчителька знов замовкла.
- Розкопували. Наші потім повідомили: загинуло десять осiб. Ті, хто слухав "Голос", говорили, що загинуло десять тисяч. Але в таких випадках завжди треба брати середнє, - Ольга Василівна виразно подивилася на дівчину, і вона чудово зрозуміла значення цього погляду: ні вчителька, ні її знайомі - ніхто не слухає ворожі радіостанції, і взагалі Ольга Василівна нічого їй щойно не говорила. - Загинуло сотні дві-три, не більше. Тільки ніхто ніколи їх не перераховував.
- А кого все-таки відкопали? - наполягала Світла.
- Депо трамвайне розкопували, поруч з депо трамвай з пасажирами занесло. Касира якогось з великими грошима накрило. Двох дівчат в телефонній будці знайшли...
Не утерпівши при згадці про останніх, Світлана з надією спитала:
- А Юру... Юру Петриченка також знайшли? Він там був, трохи вище по схилу. Йому деревом ноги придавило, але він вирився... - однак вчителька так поглянула на дівчину, то вона одразу ж замовкла.
- Звідки я знаю, як їх всіх звали! Доволi народу загинуло, і все. Адже ще унизу бiля "Спартака" лікарня була і будинків скільки, і на вулицях. Кажуть, гірку підмило, і корпус "Павловки" обвалився, дитсадок знесло.
"Отже, все це правда! Все точно так і було", - подумала Світлана, почувши останні слова.
- А ти кажеш, Юра Петриченко. Хто ж його знає! Крім того, як розкопували? Йде сапер з міношукачем, де почує дзвінок, там і копають. А інше, кажуть, бульдозерами зарівняли, коли Бабин Яр засипали.
Дівчина ошелешено подивилася на вчительку.
- Що ти на мене витрiщилася! - незрозуміло чому розсердилася Ольга Василівна, але одразу ж одумалася і тихо сказала: - Пробач, погарячкувала. Неприємно все це... Так, засипали! Не замили, так засипали. Немає там нічого, поїдь і подивись. Дерева, тобто, виросли, і стоїть чи то дикий парк, чи то кволий лісок посеред Києва. Так що ніхто б твого Юру і шукати не став. Навіть якби мав бажання. Не було його. І взагалі нічого не було!
Світла не розуміла Ольгу Василівну. Як це не було?! Вона ж сама говорила...
- Так не можна, Ольго Василівно! Треба попередити людей.
Вчителька посміхнулася їй, але сказала цілком серйозно:
- Ти зрозумій мене вiрно, дівчинко. Не лізь куди не треба. Не сунься. Не непритомнiй...
- А Доводов! - вигукнула Світлана, вмить пожвавiшавши. І знов обличчя Ольги Василівни похмурнiло.
- Що Доводов? Ну, ніс йому на пам'ятнику декілька разів відбили, так тепер міліціонер чатує. Але хіба ж він один був! Один вирішував, де будувати?
- Саме так, не один! - гарячкувато викрикнула Світлана. - А якщо так, залишилися інші. І вони готують нову біду!
- Яку? - вчителька дивилася на дівчину якось здивовано і в той же час з жалем. Але що Світла могла сказати, якщо сама задавалася цим же питанням!..
- Шістдесят один плюс двадцять... - прошепотiла вона. - В вісімдесят першому щось трапиться, Ольго Василівно. Так Мишко сказав...
- А саме?..
- Трапиться, і край, - не здавалася Світла. Вчителька сплеснула руками і вiдкарбувала:
- Тобі що, на Короленка п'ятнадцять захотілося?
- А що там? - не зрозуміла Світла.
- КДБ.
Дівчина затремтіла.
- Ти якого року народження?
- Шістдесят четвертого.
- Отже, це сталося за три роки до твоєї появи на світ. Чудово, - Ольга Василівна заговорила повчально: - Яке тобі взагалі до цього дiло? І куди ти пхаєшся, дурненька! Розумієш, чим це пахне? Мені сказала, і гаразд. Іншим не раджу. Скрізь є очі й вуха. Ти... ти хоч розумієш? Євтушенка шельмували, Кузнєцова вислали, а вона про Бабин Яр! Дурна ти, хоч так говорити непедагогічно. Схаменися, прокинься - і забудь. Ти єврейка?
- Н-ні, - Світла перелякано відсахнулася, але тут же спитала: - А чому єврейка? Там що, інших не стріляли?
Ольга Василівна закусила губу.
- Стріляли. І свій табір там був, і з Дарницi ганяли, і Дніпровську флотилію покосили. ("І Чубика", - подумала Світлана.) Ми ж про це оповiдання проходили, пам'ятаєш? ("Як не пам'ятати, Ольго Василівно!") А цивільних скільки! Просто вони голосніше за iнших кричать. Але вони їдуть в свій Ізраїль, їм можна. (Світла пригадала напис на будиночку.) А ти тут залишишся.
- Але... - спробувала заперечити Світлана.
- Ніяких "але" з цього моменту! - суворо веліла вчителька. - Бабиного Яра немає, і Юри ніякого немає і не було. І на Куренiвцi нічого не було. А вулиця імені Доводова в Києві є і буде. Всі мовчать, і ти мовчи. А біди ніякої не трапиться, це вже точно твої фантазії... Ясно?
Зрештою, раз Юра наважився, нехай сам і попереджає, вона ж бо тут при чому? Ольга Василівна має рацiю...
Світлана безнадійно подивилася в обличчя схвильованої вчительки (здавалося, очі її благали дівчину: ну, скажи, скажи! Погодься для свого ж блага!), перевела погляд на поручні мосту, на насип, за яким сідало сонце і насилу вичавила:
- Ясно.
І негайно внутрішнім слухом вловила дивний звук, немовби в небі лопнула туго натягнута струна, а потім хтось зітхнув.
- От і чудово, якщо ясно, - вчителька відразу пом'якшала. - А тепер пішли на трамвай, пізно вже. Тобі краще? Тоді бігом! Он якраз "дев'ятка" їде.
І вони заспiшили до зупинки.

1989-92, Київ-Вигурiвщина-Київ