|
повiстинка в чотирьох снах, з безсонним епілогом
і постскриптумом про жахливу катастрофу місцевого
значення, кiлькiсть жертв якої досі точно
не встановлена
БЕЗСОННИЙ
ЕПІЛОГ
ЙШОВ ШОСТИЙ РІК КОМУНІЗМУ...
Аля все частіше закривала оченята, все
рідше за покрикувала. Нарешті вона
покрутилася в коконі з ситцевих
пелюшок, влаштовуючись позручніше,
повернула голiвку трохи вліво,
задумливо пожувала соску і затихла,
ледь чутно засопiвши. Свiтлана
насторожилася: раптом у дівчинки
нежить!.. Нi, здалося. Просто людина
стомилася, проживши ще один день, от і
сопить. А може, це дитяче хропіння.
Загалом, спить, і гаразд.
Свiтлана поцілувала доньку. Від неї
йшов смачний дитячий запах молока,
чистоти і беззахисної невинності, яку
треба день і ніч охороняти від всіляких
ворогів: комарів, застуди, мікробів,
протягів, холоду, жари, здуття черевця і
ще багато від чого, багато, чого... А як
тут уберегти, якщо місцина чужа,
незнайома і так хочеться спати... спа-ати...
спа-а-ати...
У двері будинки постукали, Свiтлана
стрепенулася. У сусідній кімнаті
зарипіли мостини: баба Надя пішла
зустрічати гостей. Цікаво, хто це проти
ночi заявився? Свiтлана прислухалася.
Ага, сусідка прийшла, баба Віра. Що ото
їй треба? Свiтлана не любила цю
неприємну стару. Сусідка весь час якось
дивно косилася з-за огорожі на неї та на
Алечку, похмуро бурчала під ніс. Свiтлана
одразу ж з новою силою відчула втому. Як
хочеться спати! Цей тиждень в селі був
суцільною каторгою: ні гарячої води тобi,
ні звичайного водопроводу, ні ванни, ні
нормального туалету. Поліклініки й
лікарів немає, але це ще терпиме, тільки
б з Алечкою нічого не трапилося. І люди,
між іншим, так все життя живуть! От
наприклад, баба Надя.
Але є щось гірше, з чим також все життя
живуть:
Від Гени також нічого, зовсім анiчогiсiнько...
По шкірі поповзли огиднi мурашки, в
головi запаморочилося, в очах зарябило.
Свiтлана відчула, що зараз просто впаде
на підлогу, заповзе під ліжко і засне.
Нехай хоч ріжуть її, хоч смажать. Якщо
здогадаються шукати під ліжком,
звичайно...
Ні, треба хоч би зцідити молоко. Не
вистачало їй маститу в такій глушині!
Свiтлана довго терла очі і скронi,
проганяючи сон, потім взяла маленьку
мисочку, розстібнула сукню, гудзики
ліфчика і заходилася зосереджено м'яти
груди між долонями. Спочатку молоко
бризкало тоненькими пружними
цівочками, видаючи пiд час удару об
мисочку тоненький звук: дзззi, дзззi,
дзззi... Потім видавлювалося краплями,
нарешті зникло. Свiтлана витерла сосцi
фланелевою ганчiрочкою, привела одяг до
ладу, перелила рідину в чисту пляшечку (про
всяк випадок) і понесла в сусідню
кімнату до холодильника, подумки
жартуючи над собою: "План зi здачі
державі і Альцi молока виконаний,
нічний надій досяг рекордної величини
і склав двадцять грамів". Здається,
Алька поїла гірше, нiж вчора. Паршивка
маленька...
Наблизившись до холодильника, Свiтлана
почула з сіней переляканий голос баби
Наді: "Та ти шо таке говориш, Вєра?!
Хреста на тобі нєт, чи шо?" Сусідка
відповідала тихо, слів не розібрати,
але в голосі її відчувалися ненависть і
злоба. Свiтлана уперто мотнула головою,
сховала молоко, дістала пляшечку зі
старим, щоб помити; і тут обидві стара
заговорили голосно, майже закричали.
БАБА НАДЯ: "Та схаменися ти наконєц!
Хіба можна таке на дитину говорить?!"
БАБА ВIРА: "А якого чорта ти цих
радіацій у село пустила?! Я тобі не одна
такоє скажу: вижени їх ік чортовій
матері, хай свой Києв із Чорнобилєм
нараз заражають!"
БАБА НАДЯ: "Вєра, іди геть од мене! Це
ж дитина Гєнина, це ж його жінка, вона
йще теж дитина, двадцять два год дівці!
А ти хіба нє помніш себе, як молодая
була?!"
БАБА ВIРА: "Вони дві радіації, а
радіація заразная як чорт! Хай вони
убираються звідсіля, й усе! Як ти хочеш,
то мо'здихать із ними разом!"
БАБА НАДЯ: "Та це шоб ти іздохла,
халепа! Шоб твій язик падлючий спухнув,
о! Шоб тобі повилазило! Забирайсь од
мене геть, скаженная!"
На тому битва й закінчилася.
Натикаючися в темряві на відра і
бурмочучи прокляття, сусідка забралася
геть. Баба Надя увійшла в кімнату,
човгаючи по нефарбованій підлозі
підбитими шкірою валянками. Була вона
маленька, худенька і дуже старезна, з
обличчям, зморшкувата коричнева шкіра
якого скидалася на кору дерева, і
незважаючи на травневу спеку, крім
валянок носила довгу байкову сукню,
теплий кожух і дві вовнянi хустки.
Свiтлана стояла біля холодильника,
тримала в руці пляшечку зі старим
молоком і напружено витягнувшись,
немов сомнамбула гойдалася взад-уперед,
взад-уперед. Баба Надя підійшла до неї,
струсила за руку. Свiтлана не
прореагувала.
- Ти шо, дочка, ге? Чого се ти?
- Розумієте, баба Надя... - почала вона,
однак старенька тут же замахала руками
і зарепетувала:
- Та скікі тобі можна говорить, шоб ти нє
розговарювала зі мною по-українському!
Не вмію я по-українському й не понімаю!
Як не можеш по-польському, давай обично,
як у городє говорять.
Свiтлана слабо усміхнулася, хоч їй
впору було плакати: баба Надя (до речi,
як і все село) говорила на страхітливій
суміші російської і української, яку
називала чомусь польською, а від
літературно-шкільної мови Свiтлани
сахалася, як чорт від ладану. Ось як
зараз...
- Розумієте, баба Надя, - повторила Свiтлана
і зам'ялася, підбираючи аргументи, які
не образили б стару, але і були б досить
переконливими. - Напевно, поїдемо ми з
Алечкою звідси. Погано тут у вас... Аля
не їсть... Умов ніяких, змучилася я...
Баба Надя підійшла ближче, витягла шию
так, що її голова вилізла з хусток,
немов равлик зi спiрального будиночка і
спитала здивовано:
- Та куди ж це ти поїдеш?
- До себе повернуся, в Київ.
Баба Надя примружила підсліпуваті очі,
пожувала безкровними губами.
- Та ти шо, дівка, із розуму зійшла?! Там
же нєльзя, там же радіахтивне геть усе!
Свiтлана відчула, як на її праву щоку
скотилася сльоза.
- Це ми з Алечкою - дві радіації.
Баба Надя виконала танець на місці,
схожий на танець дресированої собачки:
махнула рукою, потупцювала, закивала,
обернулася, схопилася за поперек, і з її
вуст вирвався протяжний звук. Так вона
робила завжди в момент сильного
хвилювання. Потім повторила своє
протяжне:
- А бо-о-о-про... - що означало: "А Боже ж
ти мій!" - А бо-о-о-про... Ото ти
наслухалася розговорів отієї старої
суки?! Ото собі отакеє надумала?! Та
плюнь ти на неї, вона усю жисть така
дурна! Та якшо вона тобі не дай'бо іще
шось скаже, то я візьму дрючка та й приб'ю
її на місці, трасці її матері! Та я їй ув
пику її паганющу плюну та й очi їй
повикарябую! Та шоб їй повилазило, шоб
вона не діждала, курва, якшо iз-за неї
дитина отако мучається!
- Ні, баба Надя, спасибі вам, але ми
напевно поїдемо, - тихо, однак рішуче
сказала Свiтлана (а сльози все лилися). -
Навіщо вам з-за нас неприємностi.
Старенька повторила танець на місці,
потім напустилася на неї:
- А ти скаженая! Заладила собі: поїдимо,
поїдимо... Сиди тут, трасці твоїй матері!
Тут погано, а там іще худше! Чого ти
розревілася, дурна? Ти ж дитину
тітьками кормиш, хіба хочеш, шоб молоко
в тебе ізгоріло?! Сиди, говорю, тут і не
рипайсь! Ти Гєнина жінка, Алєчка його
дитина, і я вас не одпущу, доки радіація
не ущухне!
Настрій від настановлень старенької не
поліпшився, але напруженiсть зникла. Свiтлана
знову відчула безмірну втому. Знов
їхати кудись, хоч би і додому... Поспати
б! А наважитися на переїзд ніколи не
пізно. Тільки не зараз. Не зараз...
- Спасибі вам, баба Надя.
Стара заморгала, втягнула голову в
хустки, поправила пасмо волосся, що
вибилося звiдти, всмiхнулася,
продемонструвавши поодинокi гнилі зуби.
- Отож бо й ба... Спасібо! І нє думай мені
уїхать! Іди собі до дитини. Як хочеш,
борщу попоїж, мнясо там іще осталося. А
я піду ляжу, бо пізно вже. Полуношнічає
ця клянеться Вєра, шоб їй повилазило,
шоб вона усю свою оставшуся жисть добра
нє бачила! Спати вже тре.
Спати... Щаслива баба Надя!
Свiтлана пройшла в сусідню кімнату. Аля
спала, солодко усміхаючись. Сопіти
перестала. Свiтлана помацала пелюшки:
сухо. Сіла на край ліжка, прийнялася
розглядати миле личко, так схоже на
Генкине. Відразу видно: папина доця...
Господи, та за що ж це все?! Наприкінці
квітня було так тепло, добре. Вони
гуляли вдвох по Русанiвцi, Гена гордо
котив червону коляску з їхньою Алькою.
У суботу збиралися рвонути до Гiдропарку,
ненадовго, звичайно, але хоча би "для
поновлення сезону", щоб пройтися по
місточку, де колись зустрічалися. З
самого ранку подзвонила мама: "Свєтiк,
не пийте ніхто воду з кранів. Кажуть,
щось сталося на Пріп'яті. Здається, в
Чорнобилі. Тепер вся вода заражена".
Прогулянку в Гiдропарк відмінили. Гена
цілий день мотався до знайомих на
Оболонь і возив бідонами воду: сказали,
Оболонь забезпечується від
артезіанських свердловин. Увечері вони
всі дружно сміялися. І вона, і Генка, і
свекруха зі свекром, тому що ніде
ніякого зараження не було. І виливали
воду. А назавтра виявилося, що було, що
це на атомній станції, але вітер поки
дує на Білорусію, так що в Києві все
гаразд. Поки що гаразд...
У вівторок Генцi надiслали повістку з
військкомату. Колись мама раділа:
чудово, що зять військовий будівельник,
так ще й в запасі. Нехай цивiльний, але
такий і квартиру відремонтує, і дачу
побудує. А якщо і призвуть до армії, хоч
воювати не буде. А тепер раптом саме ця
військова професія виявилася найпотрiбнiшою
нарівні з пожежником і вертолiтником.
Світлана ходила у військкомат,
принижувалася, плакала, говорила, що в
них от дочка двомісячна. "У вас одна
дитина, а не десять. У вас батьки, у
нього батьки. Що ви хочете? Це недовго,
за тиждень повернеться. Звільніть
кабінет". А вийшовши за двері почула,
як майор сказав капітану: "Ну от, ще в
однієї корови йо...ря забрали".
Капітан пвддакнув: "З жиру біситься".
На Травневі свята вітер вже дув на Київ.
По телевізору показували демонстрацію,
а увечері в програмі "Час" - як з
вертольотів кидають на реактор, що
вибухнув мішки з піском. Щоб попасти в
реактор, треба бути над ним. "Там на
вертольотах днища спеціальні, свинцеві",
- з надією сказала свекруха. Свекор
вибатькувався і вимкнув телевізор.
Перед від'їздом Генка розкопав в шафі
довідники з фізики і хімії, знайшов
розділ про ізотопи, сказав, що про
стронцій і цезій краще не думати. Про
йод він підрахував по періоду
напіврозпаду, що коли зараз його
кількість умовно прийняти за одиницю,
то нуль і одна десята від цієї
кількості залишиться десь на початку
серпня. Сказав також, що все це вчать
студенти в будь-якому інституті на
курсах цивільної оборони, що всi
держкерiвники тупоголові і недолугi,
якщо не можуть побудувати на папірці в
клітинку криву "два в ступенi мінус
ікс" і що в будь-якому підручнику
рекомендується вийти з зони ядерного
зараження, тому Свiтланi з Алькою варто
забратися з Києва на все літо. Свекруха
сказала, що рівень радіації поки
низький, у них на роботі міряли
саморобним приборчиком і намiряли п'ять
одиниць (щоправда, ніхто не знає, яких
саме: рентген за секунду або
мілірентген за годину!). Генка заявив,
що у них небезпечна не прониклива
радіація, а радіоактивне забруднення,
що це абсолютно інший фактор, а п'ять
рентген за годину - це зовнішня межа
зони "А" ядерного вибуху. Сказав - і
поїхав. Пішов. "Як на фронт", -
плакала свекруха. Свекор обізвав її і
велів не рюмсати. Але сам скрипів
зубами.
Свiтлана вірила Генцi.
Всі родичі з її боку жили занадто
близько. Дали телеграму в Богом забуте
селище троюрідній бабусі Гени.
Погодилася прийняти. Тато взяв на
роботі вiдгул і провів цілий день в
черзі за квитками. Дістати вдалося
тільки на чотирнадцяте травня. Від
Генки не було нічого, ні дзвінка, ні
рядка.
У Жулянах коїлося щось неймовірне, але
говорили, що на вокзалі ще гірше: люди
багато дiб стоять пліч-о-пліч і не
можуть поїхати. Тут також було повно
народу, і в основному жінки з дітьми.
Здавалося, аеропорт перетворився в
колосальну Кімнату матері та дитини.
Бачити це було тим більш незвичайно, що
дітей на вулицю намагалися не виводити.
Обговорювали становище, казали, що
дитячі садки будуть вивозити централiзовано,
але тут же заперечували, що навпаки не
будуть, що навіть видали наказ щодо
цього. Говорили, що тиждень тому в
Борисполі бачили, як дружини і діти
урядових чиновників сідали в
спеціальний літак, що летів кудись в
Азію і що кожний на боцi мав протигаз.
Ніяк не могли розібратися, де будуть
проходити практику школярі і студенти,
чи будуть їх вивозити. У швидкісне
гасіння пожежі і закидування реактора
мішками, нехай навіть зі свинцем, ніхто
не вірив. Колективно вирішили і
погодилися, що треба кидати все до дiдька
лисого і драпати, що правильно роблять
жінки з "Арсеналу", які пишуть
заяву на відпустку за свій рахунок,
кидають її на стіл начальнику і йдуть,
не дочекавшися навіть візи з дозволом.
"Евакуація, як у війну", -
навперебій твердили мати і свекруха, що
проводжали Свiтлану з Алькою. У літаку
взагалі був суцільний "курчатник",
самi "груднички". Вищать, кричать.
Поруч зi Свiтланою сиділа молода жінка і
хлопчик років чотирьох. "Жених вашiй
буде", - намагалася жартувати та. У
багажному вiдсiку також сиділи жінки з
дітьми, що проникли в літак без квитків,
за хабарi. І також жартували. Як не дивно,
за речі ніхто не турбувався.
Київ переживав другий вибух: вибух
створення анекдотів. Жарти були все
більшими "чорні", гумор чи то
остаточно зневiрених, чи то смертників.
Кияни бувають веселі і меткі: меткі
знайшли спосіб поїхати (це про неї і
Альку), веселі залишилися і розповiдають
анекдоти.
Міжнародний обмін: міняю квартиру в Нью-Йорку
на будь-яку квартиру в будь-якому місті.
Хиросиму, Нагасакі і Київ не
пропонувати.
Портрет киянина двохтисячного року:
лисий імпотент з "Київським"
тортом.
Частівки:
"Запорожец" - не машина,
Киевлянин - не мужчина.
Если хочешь быть отцом,
Закрывай яйцо свинцом.
Отойди, противный,
Ты ради'активный.
Господи, це ж про них з Алькой!!! Над чим
бо сміємося, Господи!..
Світла щосили упилася зубами в зап'ястку,
щоб не закричати. Розціпила щелепи - на
шкірі залишився пурпуровий віночок з
ямками від зубів.
Ось і баба Віра, дурна та стара, дорiкає
їм: радіації, заразливі, геть! Відійди,
противний, ти радi'активний. Ну, невже їм
нікуди податися, невже немає місця на
землі, невже одна дорога - назад до
Києва?! Подихайте в своєму йоді зі
стронцієм і цезієм, як собаки скажені,
бо баба Віра, що вже стоїть однією ногою
в могилі, не хоче, аби ви на її впливали
і укорочували таке распрекрасне життя.
Це вона-то впливає! Алька впливає!
Тепленький живий згорток...
А від Гени нічого, як і раніше нічого
вже двадцять чотири доби, а двадцять
чотири доби та по двадцять чотири
години - це цілих п'ятсот сімдесят шість
годин... Хоч в удавку їй разом з Алькою!..
Спасибі, баба Надя прийняла, допомагає
чим може, а тепер і захищає! Є ще добрі
люди. Тільки стара вона, зовсім стара
стареча. Раптом трапся щось завтра з
нею - як бути? Або додому повертатися
подихати, або в удавку...
Свiтлана насилу підвелася з ліжка,
випросталася. Ні, так не годиться, так
скоро "дах поїде". Нехай тільки
спробує хто сунутися - горлянку за
Альку перегризе! Кого ото злякалася?
Баби Віри та їй подібних?! Вона ж молода,
дужа. А щоб сил побільше мати, щоб не
тільки зі старою паскудою впоратися, а
і з мужиком при необхідності (ич
залякала, відьма проклята!), треба сил
набратися. А для цього треба
роздягнутися - і спати, спати... Спати,
спати по палатах, піонери, жовтенята...
Куди там спати, он там купа пелюшок
лежить, завтра Альку не буде в що
загортати! Ой, вона ж воду гріла! Забула.
"Казанок" вже абсолютно не "варить",
навіть вшива бабка її змогла залякати...
Ну, попрацюємо ще трохи, це все пусте, і
страх, і сон.
Свiтлана спорудила з двох стільців і
ковдри ширмочку для дівчинки, запалила
лампу (вона слабенька, всього лише
шістнадцять ват), щоби прати тут же.
Після візиту баби Віри хотілося бути
якнайближче до маленької: хто цю стару
каргу знає, як би чого не вийшло... Отже,
залякала все ж, сволота!
Свiтлана вийшла в сусідню кімнату. Баба
Надя ворочалася на жарко протопленiй (навеснi,
у травні!) печі, кашляла і бурмотіла увi
снi. Свiтлана взяла два відра з водою,
миску під мишку, повернулася до себе,
зігнулася - і завертiвся конвейєр:
намилити, покласти, зачекати, намилюючи
тим часом наступну, відтерти,
прополоскати, намилити, покласти... Їй
здавалося, що очі зараз луснуть, а мозок
розплавиться, мов полишене на сонцi
желе.
Світлана перепрала вже майже все, коли
їй здалося, що світло за спиною бiля
вікна стало яскравішим. Раптом баба
Віра підпалила будинок?! Вона різко
обернулася...
Він сидів на стільці біля самої стіни,
поклавши ногу на ногу. Весь білий, ледь
сріблястий, блискучий з голови до п'ят.
Довгі тонкі пальці сплетені на коліні.
Запаморочливого крою штанi, парусинові
черевики, сорочка розстібнута до
сонячного сплетiння.
Свiтлана знову втупилася у миску, але
похитнулася і ледь не впала. От була б
красотища: падіння з точним зануренням
обличчя в мильну воду! А загалом, не
заважає освіжитися. Корисно, коли мерці
увижаються. Все-таки збожеволіла,
значить. З'їхала з глузду.
- Драстуй, пусюнчику.
Свiтлана так стисла пелюшку, що мильна пiна
розлетілася по кімнаті. Треба після
прибрати...
- Драстуй, кажу.
Невже він там?! Раніше вона хоч засинала,
тепер же все відбувається наяву: мило
попало в поріз на пальці, ранка скнiє.
Ущипнула себе: боляче. Обернулася.
Біла людина як і раніше сиділа на
стільці. Сиділа і терпляче чекала
відповіді.
- Я Світлана.
- Я знаю.
Говорить як нормальна людина, губи
рухаються. А голос дивний: йде не від
нього, а неначе зсередини тебе.
- Ти Мишко, я тебе упiзнала, - Свiтлана
підняла руки вгору і затисла
передпліччями вуха (непомітно, немов
щоб почухати їх), але голос гостя
залишився чітким, трохи іронічним і як
і раніше, йшов зсередини:
- Абсолютно вірно. Тільки можеш не
перевіряти: я тобі не увижаюся, я
насправді є.
Свiтлана витерла руки об сукню, тильним
боком долоні змахнула піт з чола. Про
всяк випадок пiдсiла ближче до Альки.
Миша ледь помітно усміхнувся.
- Ні Юра, ані ти особливою кмітливістю
не відрізнялися: нi раніше, анi тепер.
До чого тут Юра, якого вона і не знала
ніколи?..
Гість поблажливо посміхнувся і охоче
пояснив:
- Ти до пусюнчика до того ж, до чого
лялечка до гусені, а метелик - до
лялечки. Минулого разу ти була Юрком.
Так що знала ти його ду-у-уже добре.
У неї точно "дах поїхав" від
безсоння! Свiтлана рвонулася, щоб пiдхопитися
з ліжка, бігти в сусідню кімнату,
розбудити бабу Надю, покликати на
допомогу... щоб хоч щось зробити, лише б
не божеволіти покірно!.. Проте так і
залишилася сидіти. У закипаючих від
безсоння мiзках народжувалися
незрозумілі веселощі, розливалися в
голові, сповзали униз по тілу.
Так вона була чоловіком! Не зовсім ще
чоловіком, правда, але неокрiплим
молодиком. Жила в протарганенiй
комуналцi з фанерними перегородками.
Вчилася в одному класі з дядьком Ігорем...
Отже, вона про себе розпитувала!
Про себе бачила сни!!!
Свiтлана повалилася на ліжко,
мерзлякувато зіщулилася, обхопила свою
нещасну хвору голову і істерично
засміялася. Таке з нею було лише одного
разу: їх найперших прийняли в комсомол,
п'ять пiдлiткiв з класу, і всі дівчата, вiдмiнницi,
жодного хлопчиська; вони зібралися
вдома в Алки Соболевої, накупили
лимонаду, але Алка сказала, що подібну
подію треба відмічати поміцніше і
витягла з холодильника почату батьками
пляшку "сухого"; і от вони налили
собі по склянці "Дюшесу",
накрапали туди усього по одній-єдиній
капелюшечці вина, кинули свої значки (як
в кіно бійці кидали в казанки зі
спиртом ордени та медалі) і випили.
Обмили. Як вони тоді сп'яніли! І від чого?
Від краплинки "сухарика" в
лимонаді! Того разу Свiтлана була така ж
до божевілля легка, відчайдушно-весела.
Тільки тепер їй додатково моторошно. Не
від того, що Мишко читає думки, а скорiш
тому, що вона якось відразу йому
повірила; от і виникло таке дивне
поєднання переляку й веселощів...
Стоп!!! Якщо Мишко так добре знає її
думки, чи не означає це, що він...
породжений ними ж?!
- Нi.
Свiтлана недовірливо подивилася на
білу фігуру і ще раз ущипнула себе.
Мишко знов посміхнувся.
- Перевіряй, не перевіряй, а я є. Думками
твоїми я не породжений, а викликаний. Те,
що я знаю їх наперед, аж нiяк недивно:
людина швидше думає, ніж говорить, а
відчуває швидше, ніж думає. Я тонший за
людину. Зі мною взагалі можна не
розмовляти, не думати - тільки
відчувати. Але якщо тобі незручно, я...
буду чекати твоїх слів, - він з показною
байдужістю знизав плечима. Свiтлана уп'ялася
поглядом у низьку стелю і мляво
подумала: очевидно, у неї маразм, але не
старечий, а втомливо-жіночий. А цьому
білому вона ні слова не скаже, доки він
не зникне геть. Ні пари з вуст. Нi зараз,
анi потім...
- А кому ж ти говоритимеш, якщо я піду! - з
іронією мовив Мишко. - Але що ж вдiєш, як
не бажаєш говорити, скажу я. Так, тобі
важко. Адже нiкчемний нігіліст
приходить на допомогу за першим же
покликом, де б він не був і чим би не
займався. Пригадай! Це ж з тобою було. З
тобою!!!
Свiтлана напружилася...
- Ну ж бо!
І вона дійсно пригадала. І ці чотири сни,
в одну мить воскреслі в пам'яті живо і
об'ємно, в усіх подробицях, і багато що
інше; і занурившися у спогади з головою,
зрозуміла: дійсно, вiдбувалося з нею. Не
з якимсь там незнайомим Юрою - з нею. Хай
їй грець, яка досада...
- Ех ти, помiчничок, - сказала вона стелі
безбарвним від перевтоми голосом. - Де ж
ти раніше був? Дозволив мені бабою
стати... Ну так, самою натуральною бабою:
рятуюся ка-зна від чого в глуші, дитина,
прання, чоловіка немає, що з ним -
невідомо, не сплю цiлi ночі, маюся... це ж
нестерпно. Чого ж ти раніше не
допомагав?
Свiтлана покосилася на гостя. Миша
витягнувся на стільці і заклав руки за
голову.
- Розпочну з кінця, - сказав він
менторським тоном, але раптом всім
тілом подався уперед і з болем в голосі
почав виговорювати Свiтланi: - Тобі
допомагали! Допомагали. Що Борух
Пінхусович обіцяв? Нагадати, якщо
забудеш. І нагадували, цілих чотири
рази нагадували! Хiба замало? То скільки
ж можна тоді!
Або не так допомагали, скажеш? Чого ти
чекала, чого, я питаю? Щоб відразу
молочні ріки в кисiльних берегах? Не
буває так, пусюнчику! Юра сам
викликався йти, сам напросився. Його,
тобто тебе, попереджали по-доброму: не
зможеш ти нічого вдiяти, не йди,
піднімися хоч би у другий свiт. Не
побажав. Став тобою, не змінившися. А
чого Юра завжди прагнув? Щоб його
опікали, щоб наглядали за ним,
безрозсудним дитятком, щоб все за нього
робили. Взявся йти попереджати людей -
твоя ласка, йди, але не вимагай же, щоб
ми виконували за тебе твою роботу!
Свiтлана одразу ж зметикувала: точно, це
ж якщо Юра перетворився на неї, отже,
вона мала розповісти всім про майбутню
катастрофу! Не якийсь там незнайомець,
а саме вона...
- Я... ти не про це, - спробувала слабо
захищатися. Мишко презирливо випустив
повiтря крiзь зуби: "Пфсссс!" - і
продовжував з подвоєною енергією:
- Ні, вся справа саме в цьому! Що,
злякалася правди? А от вона, правда ця, -
гість поклацав пальцями, і в правій
долоні немов би затуманилася хмаринка
потовченого скла і блиснула крихітна
іскорка. - Ти жінка, так. Що ж тут
дивовижного? Ніхто з нас не знає, ким
стане після повернення вгору. Одного
лише не буває: щоб повернувся дух без
тіла. Пам'ятаєш, ти так вважала?
Вловивши миттєве недовір'я у погляді Свiтлани,
Мишко пояснив:
- Я не повернувся ще, я гість. І потім,
тільки з пекла можна вийти вгору раз на
рік, а з другого свiту - хоч кожен день!
Бачиш, до чого жорстоко ти помилився?
Піднявся б до нас і відвідував землю,
коли закортить...
Ну гаразд, я про повернення. Був колись
деякий страхiтливий антисеміт, який
наступного разу перетворився на єврея.
Оце номер! От це я розумію! До речі,
сюжет про расиста, про ку-клукс-кланiвця,
який одним далеко для нього не
прекрасним днем стає негром,
використовується в Америці вельми
широко і навіть у Бєляева
зустрічається. Але що з тебе взяти! Сама
назвала себе бабою, а куди бабі книжки
читати за тазиками і каструльками...
Відчитала своє в школі, і годi з тебе.
А конкретно з тобою все просто. Расист
стає негром, антисеміт - євреєм заради
виховання. Юра помер невчасно, оскільки
забув, гірше того - не намагався
дізнатися про Бабин Яр, пам'ятаєш? Але в
нього залишалася ще одна слабинка: не
вмів пусюнчик піклуватися про інших,
хотів, щоб тільки про нього піклувалися
так клопоталися. От він і став тобою! У
тебе дочка, - Миша якось дивно позирнув
на Аленьку. - Ти не можеш не піклуватися
про неї, вчишся піклуватися, хочеш того
або не хочеш - адже жінка не може не
піклуватися! З іншого боку, для
чоловіка Юра був слабаком як зовні, з
точки зору мускулів, так і внутрішньо,
духовно. Тут вже тобі просто не можна не
стати жінкою! Загалом, все це двiчiдвачотири.
Так, ти зараз отримала досхочу: вiддалене
селище, невідомість щодо чоловіка й
інше. З жінки на бабу перетворилася. Так
сама ж винна!..
- Я?! Я ще й винна? - від такої
несправедливості Свiтлана навіть
підстрибнула. Миша спокійно схрестив
руки на грудях.
- А хто ж iще! Попереджали: не ходи. Про
тягар на ногах хiба забула? Юра
повернувся вгору, став тобою, не
відпочивши як слід ні у другому, ні в
більш високих світах. Він мовби пірнув,
не вдихнувши свіжого повітря, до того ж
iще пішов на рекордну для себе глибину.
І ти після цього дивуєшся, чому
захлинулася в беспросвiтностi!..
- А що було робити?! - у відчаї крикнула
Свiтлана. Від її крику в сусідній
кімнаті завозилася на протопленій печі
баба Надя, хоч Алька продовжувала спокiйненько
спати. Свiтлана перелякано затулила рот
долонею.
- Треба було робити те, що збирався
зробити Юра: розповісти людям про
майбутню катастрофу, - твердо і рішуче
викарбував Мишко. - Слухали б тебе чи ні,
то справа десята. Говорити треба було, а
не мовчати. Ти ж Свiтлана, та, яка
несесвітло! І навіть якщо ти про все це
дізналася випадково, навіть якщо
передбачити, що все це не про тебе -
скажи, як можна було залишатися
осторонь? Не розумію...
- Хто б мені повірив, - Свiтлана
безнадійно махнула рукою.
- Знов ти за своє! - роздратовано
вигукнув гість. - А Юрі про що говорили?!
Дивний ти все ж, пусюнчику: храбруєш,
робиш дурість, а дiстанеш під ребра -
одразу в кущі. Не можна так! От і
розплутуй вузлики, тобою ж зав'язанi. І
скажи спасибі, що хоч допомогли тобі з
Алькою поїхати, - Миша знов якось дивно
поглянув на дівчинку. - Що ти літаком
відлітала, а не поїздом їхала (а що на
вокзалі було, ти чула), що квитки не на
кінець травня дістали, а на середину, і
що взагалі баба Надя погодилася тебе
прийняти. Знаєш, адже запросто можна
було влаштувати так, щоб вона
відмовилася. Куди б ти тоді подалася?
А куди їй ще подiтися!..
- Ця допомога тобі за те, що однiй-єдинiй
людині ти все ж наважилася розповісти
про свої сни: Ользі Василівні твоїй. До
речі, вона напросилася тоді провести
тебе аж ніяк не випадково і не
випадково стала розпитувати тебе.
Завваж, її навчили поговорити з тобою.
Ач, дивина: дівчина зомлiла на цвинтарi!
- Вона добре до мене ставилася! - обурено
закричала Свiтлана, на мить
засумнівавшися в чистоті почуттів
улюбленої вчительки.
- Ти несправедлива до неї, - обережно
помітив Міша, немовби оцінюючи останню
думку спiвбесiдницi. - Її навчали не
доброму ставленню до тебе, не увазi і
любовi. Це було б жорстоко. Але вона
могла просто провести тебе до трамвая,
не задаючи зайвих питань на тему. А ти,
мовляв, не забилася? А в головi бiльше не
паморочиться? От і добре. Посадила, і
поїхали. А так вона стала пробним
каменем. І ти вмить зламалася.
- Твоя робота? - втомлено спитала зневiрена
Свiтлана, яка додатково пригадала, як в
небі лопнула струна.
- Наша, - таємниче повідомив гість. -
Врахуй, не я один спостерігаю за тобою.
Та й не за тобою однією.
Останні Мишковi слова з новою силою
розбурхали хвилювання невідомості, і з
завмиранням серця Свiтлана спитала:
- Скажи... а за... Геною ви... часом не
спостерігаєте?
Гість спохмурнів і засвітився ще
яскравіше, але незважаючи на це світло
залишилося м'яким і не різало ока.
- Що з Генкою? - повторила Свiтлана
настирливо і пiдвелася. Миша мовчав.
- Скажи.
- Не можу. Не повинен. Сама дізнаєшся.
Вона молитовно простягнула руки до
гостя і повільно пішла до нього. Але
раптом ноги підкосилися, Свiтлана
опустилася на коліна. Чи то подіяло
жорстке: "Не повинен", - чи щось iще,
тільки вона закинула голову, і з напiврозтулених
губ вилетів древній крик, протяжне
бабине завивання. Так вили над білим
тілом коханого чоловіка, втиканим
довгими кочiвничими стрілами з чорним
оперенням ще вдови дружинникiв князя
Ігоря. Так волала і плакала Ярославна
на крiпосному валу в Путівлi.
- Мовчи і їж свою кашу повною ложкою, -
прошипiв крізь зуби Мишко. - Зрештою,
нічого такого про твого Гену я не
сказав.
Свiтлана пригадала, що князь Ігор утiк з
половецького полону і повернувся до
своєї княгинi. На мить їй зробилося
легше. Адже багато, дуже багато княжих
дружинникiв так і не повернулося до
своїх домiвок...
- Він кинув мене. Пішов, - сказала вона
безнадійно і додала те, чого боялася
більш за все: - Пішов назавжди.
Гість мовчав, не переконуючи її ні в
чому. Ні найменшої надії ба навiть
натяку... Свiтлана встала з колін,
зсутулившись попленталася до ліжка,
звалилася в ноги до Альки і спитала,
лише б спитати будь-що:
- Гаразд, не говориш, і не треба. А як там
у вас інші? Як ти сам?
- Отак-то краще, - Миша посміхнувся. - Він
не кинув тебе, врахуй. Він мав зробити
це, і зробив. І ти це знаєш. Ти б не
покохала Гену, якби він був іншим...
У словах Мишка, здавалося, мiстився
певний натяк. Свiтлана так і упилася
жадібним поглядом в губи гостя... Однак
Мишко вже говорив з найповнішою
неупередженістю:
- Борух Пінхусович тепер в четвертому
світі, я сам влаштувався у другому,
Мишка і Чубик як і раніше в пеклi.
Свiтлана тихенько здригнулася і
продовжувала грати в запитання:
- Чим же ви там займаєтеся?
- Так хто чим. Чубик сибаритствує, як
тургенiвський Аркадій, грає "Рыбачку
Соню" і регулярно святкує Духiв день
на могилі Федора Величковського. Ми з
Мишкою ходимо парою, тільки тепер в
різних світах. Борух Пінхусович був
абсолютно правий щодо її імені: вона як
господиня зустрічає знов прибулих,
піклується про них. Її волосся
остаточно відросло і стало просто
прекрасним. Ще навіть кращим, ніж було
насправді.
- А ти?
- Господиня Мишка допомагає
зорієнтуватися, взятися доладу і не
робити дурниць в своєму світі, я в
своєму, - Миша виразно подивився на Свiтлану.
- А таких, хто робить дурницi, останнім
часом ой як багато. Набагато більше, ніж
треба.
Вони помовчали. Свiтлана мляво обмiрковувала
почуте і поступово все більше
дивувалася, чом Мишко ні слова не
сказав про Соню. Адже Юра... тобто вона
була... був... загалом, ближче всiх до
пусюнчика була Соня. Так в чiм же рiч?
- З Сонею особлива історія, - порушивши
обіцянку не відповідати на думки, мовив
гість. - Вона піднялася у другий свiт, та
не змогла піти і утриматися далеко від
тебе... і пішла слiдом за тобою. Коротше,
ти стала її каменем, що нестримно тягне
на землю. Тепер Соня разом з тобою і як
завжди допомагає тобі.
Свiтлана здивовано вирячилася на Мишка.
Значить, Соня також на землі! Найвірнiша,
найближча душа продовжує піклуватися
про неї...
- Гена, - здогадалася Свiтлана, зі
змішаним почуттям радості, захоплення
і страху за долю коханої людини думаючи,
що от він як завжди рятує її, та ще й
Альку, в далекому Чорнобилі.
- Ні, - гість заперечно мотнув головою. -
З Генкою ти могла і не зустрітися, а
Соня неодмінно хотіла бути поруч з
тобою. У будь-якому разi. Розумієш? Поряд
- і допомогти тобі виконати задумане
Юрою, тому що ти очевидно провалилася,
замовкнувши після першої ж розмови з
Ольгою Василівною.
Свiтлана гарячково перебирала подумки
імена всіх своїх подружок, періодично
повертаючись до Генки.
- Ну, й повiльно ти міркуєш, пусюнчику!
Хто ж? Хто? Не мама ж iз татом, вони старшi...
Стоп-стоп, щось в цьому є... Її мама і
вона, її дочка. Мама - і дочка...
Мама!!!
Підвівшися на прямих руках, Свiтлана з
жахом дивилася на Альку.
- Нарешті додумався. Поздоровляю,
пусюнчику.
Свiтланi здавалося, що волосся
ворушиться на голові, а тіло повільно
вкривається огидним липким потом і "гусячою"
шкірою.
Це що ж таке?! Оця маленька беззахисна
істота і є Соня?! Це така помiчниця?!
-Саме так, помiчниця. Я ж не сказав "захищати",
я сказав "допомогти виконати
задумане". Твоя дочка може
народитися тільки від тебе. Про неї ти
мимоволi станеш піклуватися (чому і
повинна вчитися), і її оберігатимеш від
наступної біди.
- В-вiд як-кої ще нас-с-ступної?
У Свiтлани тремтіла нижня щелепа. Миша
випрямився і немов би виріс. Голос його
звучав глухо:
- Яка станеться ще за двадцять років.
Думаєш, Чорнобиль - це остання
катастрофа? Дзуськи! Твоє покоління
отримало ляпаса, як і попереднє, але
люди, здається, знов нічому не
навчилися.
- Це вже зараз видно? - із завмиранням
серця спитала Свiтлана.
- На жаль. Але в людей є поки ще двадцять
років, щоб одуматися. Цього разу їм було
подаровано п'ять додаткових років
відстрочки; наступного разу зайві роки
можуть бути забрані, а може, знов
станеться відстрочка. Цього навіть я не
знаю. Не знаю також, що саме станеться.
Але можу сказати точно: на черзі
покоління твоєї Аленьки.
Свiтлана пiдповзла до Алi на животі і
нависла над нею, немов бажаючи тілом
затулити доньку від будь-якої незнаної
загрози. І вчувалося їй цокання чи то
старовинних ходикiв в кімнаті у баби
Наді, чи то годинника долі.
- Що ж робити? - спитала вона, відчуваючи
себе аж ніяк не краще вiд зацькованого
зайчатка.
- Те, заради чого відправився сюди Юра.
Заради чого тут ти, - Миша говорив
спокійно, але наполегливо. - Як і у всіх
людей, у тебе є шанс на другу спробу.
Доля милосердна, вона завжди дає шанс.
Завжди, пусюнчику. Розповіси ж усе
людям. Попередь.
- Як?..
- Не знаю. Думай. Вирішуй. Твій вибір
здійснився на парадній екзекуції
восени шістдесят третього. За тебе твою
роботу ніхто не зробить, - гість пiдвiвся
зі стільця, підплив упритул до ліжка і
благально промовив: - Але врахуй,
схибити цього разу не можна. Досі ти
відповідала лише за своє життя, тепер
же - за своє і додатково ще за Алечкине.
На тобі лежить віднині велика
відповідальність і як на тiй, що
говорила відкрито зi мною, мешканцем
другого світу. І вимагатимуть вiд тебе
цього разу значно бiльше. І ще. Аля не
набагато сильніша за тебе: Соня пробула
у другому свiті дуже замало. До тебе
поспішала, пусюнчику. Такі от справи.
Тут дівчинка солодко позіхнула,
відкрила оченятка, побачила гостя... і
посмiхнулася, немов старому знайомому,
заборсалася і мовби потягнулася до
нього. Свiтлана автоматично помацала
пелюшки: сухі. Це Мишко розбудив Алечку...
Несподівана iдея спала на думку разом зi
словами гостя:
- Допоможи їй; вона вже допомагає тобі.
- А вона... знає? Знатиме? - спитала Свiтлана,
що запідозрила недобре після того, як
Алька знову потяглася до Міше.
- Що ти! - гість махнув рукою. - Навіщо їй
знати, що вона була колись Сонею, а ти -
Юрою! Хто покинув інші світи, забуває
колишнє життя. Заради тебе було
зроблене виключення, от і все. А їй це
навіщо? Ти будеш охороняти її, тобі і
належить знати. Аля ж допоможе тобі
самим своїм існуванням. І взагалі в
тебе не буде більше снів про те життя. І
якщо все піде нормально, ми ніколи не
побачимося. Хоч без підтримки як і
раніше не залишишся. Отак-то, пусюнчику.
Час діяти.
Миша схилився над дівчинкою,
посміхнувся, провів рукою над її личком.
Алька радісно загулила. Свiтлана хотіла
втримати руку гостя, але нерухомо
застигла, побоюючися, як би її пальці не
пройшли крізь примарний дим. Мишко
кинув на Свiтлану загадковий погляд,
потім підморгнув дівчинці і спитав:
- Що, Соню, допоможемо пусюнчиковi? Як ти
гадаєш, Алечко, дозволить мама Світлана
образити тебе чи ні?..
У сусідній кімнаті чи то ходики баби
Наді, чи то годинник долі монотонно
відмірював двадцять років до наступної
біди. Миша схилився над ліжком, Аля
всміхалася йому і витріщала оченятка. А
Свiтлана не знала, що ж їй робити тепер,
як виконати те, що Юрі здавалося таким
простоєм і легким.
Виявляється, це ще не кінець!.
.
POST SCRIPTUM (1992 р.)
Так, це ще не кінець. Не кінець
двадцятирічного циклу, і не кінець
повісті. Тому переконливо прошу тих,
хто дочитав її до цього місця,
потерпіти ще трохи: з вами поговорить
сам автор.
Дами і господа! Панi та панове! Товариші
і товариші! Громадяни і громадянки!
Люди, чєловєкi!
(На увагу леди і джентельменов, мадам і
месье, сеньйорів і сеньйорит я не
розраховую, але ж хтозна...)
Спочатку ніякого прямого
безпосереднього звертання автора до
читачів я не планував. Це не в моєму
стилі: у літературного опусу є свої
герої, от нехай вони і спілкуються з
читачами. Але коли я розпочав
переробляти перший чорновий варіант
повісті на другий, мене раптом охопили
сумніви: мені можуть... не повірити.
Уявляєте: можуть не повірити!!!
Дійсно, жанр фантастики зобов'язує до
прояву фантазії. Добре б ще повість
була науково-фантастичною, а то
фантастика явно ненаукова, містична
якась, маячня найчистішого гатунку. І
от я побоююся, що пiсля прочитання її
пани лихо запропонують панянкам ручку,
панночки кокетливо поведуть очами,
посміхнуться і підуть разом з панами
кудись в театр… і надалi не згадають
про всі ці дурощі.
Пробачте мене за голослівне твердження,
але це зовсім не дурощі. І благаю: не
відмахуйтеся від них...
Але що вам мої прохання?
І от саме з метою принаймнi мiнiмального
пiдтвердження щойно сказаного я
вирішив підібрати хоч би якісь цитати з
написаних іншими людьми і з абсолютно
іншх приводiв книг, які нехай би непрямо
могли підтвердити основну думку
повісті:
Двадцятирічний цикл і все, що
стосується нього, є реальністю,
і отримання Києвом чергового ляпаса за
двадцять років також реальне.
Це і є істинна тема повісті, а не Бабин
Яр, Куренiвська трагедія або трагедія
Чорнобиля. Взагалі-то Куренiвка вибрана
мною як тема виключно з двох наведених
нижче причин:
1) в Бабиному Ярi стоїть сьогодні не
тільки грандіозний пам'ятник в стилі
соцреалiзму, що не відображає в повній
мірі трагедію одного з найжахливiших
місць Вітчизняної війни, але й, слава
Богу, менора; про Чорнобиль говорили
досить багато і поки ще говорять, хоч в
усіх на думцi зараз економічна криза і
як наслідок - судомливi пошуки коштів
для існування; Куренiвська трагедія ж
потрапила в тінь як досить дрібний
випадок поруч iз двома гігантами;
2) хоч Куренiвка і дрiбнувата, проте вона
є середньою ланкою між Бабиним Яром (з
яким, до речі, об'єднана навіть
територіально) і Чорнобилем, які є в
свою чергу трьома ланками в більш
довгому ланцюжку (напр., голодомор в
Україні під час громадянської війни+розруха
1921 року і т.iн. - назад, те, що станеться
десь у 2001 році, якщо людство не
одумається - уперед); отже, необхідно
нагадати про Куренiвку.
Так от, ще раз повторюю: постскриптум
затіяний мною для того, аби хоч якось
підтвердити очевидно фантастичні
рядки повісті.
Підтвердження перше. Факт куренiвської
трагедії
Про Куренiвку у нас ніхто не писав і не
пише (про єдине серйозне виключення
мова нижче). Лише на 30-рiччя трагедії в
одній з київських газет я бачив
коротеньку статейку, та по радіо
прозвучала знову ж коротенька передача.
Значення таке: жертви не пiдрахованi,
винуватці невідомі, минуле обкутане
туманом, а майбутнє покаже. Як ви
розумієте, для тримiльйонного Києва це
каламутна крапля в морi і зламана голка
в копнi сіна. Ні, навіть вушко від голки.
За час, що минув після катастрофи (більше
30 років) встигли вирости мінімум два
покоління киян, та ще й скільки
приїжджих. І якби ще нагадували тi, хто
знає, а так - більшість населення
поняття не має про Куренiвку! Тут не
нагадувати, тут розповісти треба. Так
що, шановні тiнейджерi й ті, кому за
двадцять (а може, і кому за тридцять!),
запевняю вас: Куренiвська трагедія була.
Де?! У Києві?! Сель?! Але ж це не гори,
звідки ж грязьовий потік!!! А просто "на
семи горбах стоїть мiсто Київ ",
Сирець вище за Поділ і Куренiвку. Звідти
і рвонуло. З Бабиного Яра, що замивався.
Але. на жаль, я не прямий, а непрямий
свідок. Я саме з тих, кому біля тридцяти,
а 13 березня 1961 року мої майбутні батьки
ще навіть не познайомилися. Про Куренiвку
я знаю від мами: мої дідусь і бабуся
поховані на Байковому цвинтарi, і коли
ми з мамою ходили прибирати їх могилу, я
кожного разу бачив на розi центральної
алеї міліціонера. Природно, питав, чому
він тут. Ми відходили подалі, і мама
шепотом повідомляла, що о-он там, на розi,
похована людина, що влаштувала Куренiвку,
його могилу декілька разів паплюжили,
от і приставили міліціонера, щоб стеріг.
Вдома розповiдала більше.
Я не можу точно стверджувати, що в
усьому винен один лише Доводов (тому
його ім'я в повісті змінене), не можу з
упевненістю сказати навіть, чи
застрелився він. Це чутка. Тому я не
обмежився розпитуваннями однієї
людини. Я розпитував старших рокiв з
чотири поспiль і склав
середньостатистичну картину чуток (кажуть,
статистика - наука точна, хоч і має
справу з випадковими величинами), яка і
покладена в основу повісті. Чутки, до
речі, називають ще двох чиновників, що
дали "добро" на замивання Бабиного
Яра, тому в повісті Доводов є
середньостатистичним чиновником, який
став "козлом відпущення", як
колишній директор ЧАЕС Брюханов.
Отже, я вже втратив всяку надію
документально підтвердити сам факт
трагедії, як раптом в книжковому кіоску
біля кінотеатру "Зоря" (колишній
молельный будинок караїмiв, згаданий в
повісті; перед опрацюванням другого
варіанту я скрупульозно обійшов всі
місця дії своїх героїв) натрапив на "Бабин
Яр" Анатолія Кузнєцова. Це виявилося
прекрасне, хоч і дешеве видання в
твердій палiтурцi, причому в зверненні
до читачів автор просить тільки даний
текст романа вважати дійсним, оскiльки
в ньому посiли належне місце всі
фрагменти, вирізані цензурою з
публікації в "Юностi" 1966 року, і всі
доповнення, зроблені автором в 1967-69
роках. Як же я зрадів, знайшовши опис
Куренiвської трагедії в останньому
розділі романа-документа! Перш нiж
привести його повністю, дослівно (у
власному перекладi з росiйської),
зазначу: весь даний фрагмент дбайливо
вирізаний цензурою з журнальної
публікації, так що не шукайте його в "Юності":
"Бабин Яр перегородили дамбою і
стали в нього нагнiтати по трубах
пульпу з сусідніх кар'єрів цегельного
заводу. По яру розлилося озеро. Пульпа -
це суміш води і багнюки. По ідеї багнюка
мала відстоюватися, осідати, а вода
стікала через дамбу по жолобах.
Я ходив туди і збуджено дивився на
озеро багна, що поглинає попіл, кістки,
кам'яний осип могильних плит. Вода в
ньому була гнила, зелена, нерухома, і
день і ніч шуміли труби, що подавали
пульпу. Це тривало декілька років.
Дамбу пiдсипали, вона росла і до 1961 року
стала заввишки з шестиповерховий
будинок.
У понеділок 13 березня 1961 року вона
завалилася.
Весняні талі води потеклi в Яр,
переповнили озеро, жолоби не встигали
пропускати потік, і вода пішла через
гребінь дамби.
Широким своїм гирлом Бабин Яр виходив
на вулицю Фрунзе, тобто Кирилiвську,
просто на трамвайний парк і
густонаселений район довкола нього,
навіть в самому гирлі Яра по схилах
ліпилися будинки.
Спершу вода залила вулицю, так що
застрягли трамваї і машини, а люди в цей
час поспішали на роботу, і по обидві
сторони повені зібралися натовпи, що не
могли перебратися.
О 8 годинi 45 хвилин ранку пролунав
страшний рев, з гирла Бабиного Яра
викотився вал рідкого багна заввишки
метрів десять. Вцілілі очевидці, ті, що
спостерігали здалека, стверджують, що
вал вилетів з яру мов кур'єрський поїзд,
ніхто втекти від нього не міг, і крики
сотень людей захлинулися у пiвхвилини.
Інженерні розрахунки містили в собі
помилку: багнюка, який нагнiтали довгі
роки, не ущільнювався. Вона так і
залишалася рідкою, оскільки головною
частиною її була глина. Глинисті схили
Бабиного Яра, як водотривкі стіни,
надійно зберігали її в рідкому стані.
Бабин Яр, таким чином, був перетворений
у ванну багна, таку ж жахливу, як і ідея,
що її породила. Розмита весняними
водами дамба завалилася, і ванна
вилилася.
Натовпи людей вмить були поглинені
валом. Люди, якi були в трамваях, машинах,
гинули, мабуть, не встигши зрозумiти, що
трапилося. З рухомої в'язкої трясовини
випірнути або, якось борсаючись,
викарабкатися було неможливо.
Будинки на шляху вала були знесені, мов
картонні. Деякі трамваї протягнуло і
віднесло метрів за двісті, де і
погребло. Погребло трамвайний парк,
лікарню, стадіон, інструментальний
завод, весь район.
Міліція оточила весь район і стежила,
щоб ніхто не фотографував. На деяких
дахах видно було людей, але невідомо, як
до них дiстатися. У 1 годину дня прилетів
військовий вертоліт Мі-4 і розпочав
евакуювати вцілілих хворих з даху
лікарні, знімати інших вцілілих.
Місце катастрофи дуже оперативно було
обнесене високими огорожами, рух по
вулиці Фрунзе закритий, рештки
трамваїв накриті залізними листами,
траси цивільних авіаліній змінені, щоб
літаки не пролітали над Куренiвкою і не
можна було сфотографувати.
Трясовина, широко розлившись, нарешті дiстала
можливість ущільнюватися, вода з неї
потроху стекла струмками у Дніпро, і до
кінця весни можна було братися до
розкопок.
Розкопки тривали два роки. Було
відкопано безліч трупів - в будинках, в
ліжках, в повітряних подушках, що
утворилися в кімнатах під стелею. Хтось
дзвонив в телефонній будці - так і
загинув зi слухавкою в руках. У
трамвайному парку відкопали групу
кондукторів, що якраз збиралися там
здавати виручку - і касира, що приймав
її. Цифра загиблих, природно, ніколи не
була названа. Бабиному Яру не везе з
цифрами."
І ще два речення, що стосуються швидше мiстичностi
моєї повісті, нiж теми Куренiвки, хотів
би я навести. Вони вставлені автором в
романа у 1967-69 р.р.:
"Спроба стерти Бабин Яр несподівано
вилiзла боком, призвела до нових
масових жертв, навіть виникли забобони.
Популярною була фраза: "Бабин Яр
мститься."
Ось так.
Я вельми щасливий, що знайшовся свідок
з сучасників куренiвської трагедії, що
залишив роман-документ. Природно,
незважаючи на правдивість моєї повісті,
внаслідок самого її жанру я не можу
стверджувати, що написав документ. Та я
й не прямий свідок. Так що за точними
фактами посилаю вас до Анатолія
Кузнєцова. Зокрема, визнаю, що він
набагато правдивiше і виразнiше пояснює
причини селя, хоч недооцінює роль
грунтових вод (до речі, в романі він
пише, що з яра витікав струмок; отже,
грунтові води не просто на Сирці, а в ярi
були!). З іншого боку, він нічого не пише
про грозу, що вирувала в ніч на 13-е
березня і також зробила свій внесок в
руйнування греблі. Ну а з третього, я
переоцінив роль тих же грунтових вод.
Звичайно, це деталі, але саме про деталі
я хотів би зараз сказати. Я щасливий, що
як у загальних рисах (дві хвилі: водяна
і грязьова; дата катастрофи, день тижня;
міліцейське оточення; таємниця, радше,
спроба приховати, випалити з пам'яті
людей випадок і т.iн.), так і в деталях (тi,
якi задихнулися в телефонній будці;
занесений трамвай; смерть касира; той,
що врятовується на вертольоті і т.iн.)
свідоцтва опитаних мною очевидців
співпадають з "Бабиним Яром"
Кузнєцова. Отже, для тiнейджера, що
збирає по крихточках чутки в умовах
загальної "гри в мовчанку" через 15
років після трагедії я попрацював
непогано. З іншого боку, ми багато в
чому розходимося (оцінка причин, що
викликали сель; Кузнєцов не згадує про
корпус психіатричної лікарні ім.Павлова,
що обвалився; я помилився щодо часу
сходу хвилі багнюки, оскiльки в повісті
Юра прокинувся під час сірого світанку,
тоді як в середині березня о 8.45 ранку
вже зовсім ясно; у мене розкопки
трамвая починаються відразу ж після
катастрофи, а не наприкiнцi весни і т.iн.).
Що ж, на документальній точності я не
наполягаю, хоч у мене також все правда.
Я не став підганяти свою повість під
"Бабин Яр". Я залишив свідоцтва
своїх очевидців недоторканими. Можливо,
так мені вдасться уникнути
обвинувачення в плагіаті або, гірш того,
в перверсiї романа Кузнєцова. І крім
вибору епіграфа і от цього
постскриптуму я не використовував "Бабин
Яр". Це різні твори, і нехай вони
залишаться різними.
Підтвердження друге. Спонтанний спогад
про колишнє життя
Ось що сказано про посмертні спогади
дитини в книзі Ю.М.Іванова "Йога і
психотренинг. Шлях до космічної
свідомості":
"Зупинiмося на дослідженнях Яна
Стевенсона... Діти... у віці 3-9 років
можуть пригадати деталі попереднього
втілення спонтанно. Як приклад дуже
цікаве обстеження індійської дівчинки
Шанті Деві, яка в чотирирічному віці
розпочала розповiдати про своє колишнє
земне життя, вказуючи ім'я чоловіка. Ця
людина на ім'я Чобі була знайдена і
представлена дівчинці, яка його упiзнала
і вiрно відповіла на задані їй питання.
Через декілька років разом зi своїми
батьками і деякими свідками Шанті Деві
виїхала до Чобі в місто Матхура, в якому
вона ніколи раніше не була. Відразу ж iз
залізничної станції Шанті попрямувала
просто до будинку, де жив Чобі. У його
будинку вона вказала на місце, де, за її
словами, вона зарила в земляну підлогу
100 рупiй. Почали копати і натрапили на
тайник, який виявився порожнiм. Чобi зiзнався,
що він знайшов ці гроші після смерті
своєї дружини, 24 вересня 1925 року
відразу ж після того, як вона народила
йому сина (Шанті народилася в 1926 р.).
Серед великого натовпу, що зібрався,
Шанті Деві вiрно вказала своїх батьків
в колишньому житті.
Подібних прикладів фахівці реiнкарнацiї
можуть навести досить багато."
Я ні в якому разі не хочу стати провозвiсником
ідеї реiнкарнацiї (переселення душ). Тим
паче, існує прямо протилежна думка:
насправді ніякої реiнкарнацiї немає,
все це - підступнi дiї диявольських
прислужників. Згідно з даною точкою
зору, демони звичайно ж відають, що було
багато років тому з померлими нині. І
люди, "що пам'ятають" щось про своє
попереднє життя, якраз є одержимими
дияволом нещасними, яким темні сили подiбнi
навiяли "спогади".
Я не стану розбирати зараз обидва
погляди на реiнкарнацiю; це не тема для
літературного твору. Сам я не є гарячим
прихильником цієї теорії з однієї
простої причини:
в житті людини теорія реiнкарнацiї
нічого принципово не міняє!
Це може здатися парадоксальним, але це
дійсно так. Дійсно, людина не може
зробитися кращою або гіршою від знань
про минуле життя. Тоді який сенс в
знанні про своє минуле, що не
повернеться, що зникло, розсіялося
димом-курявою?! Отже, спроба з'ясувати,
що було з тобою в гiпотетичному
минулому житті - це так або інакше
погляд назад, початок руху назад, а не
уперед.
Однак саме таким чином я спробував пов'язати
учасників-жертв Бабиного Яра і Куренiвської
трагедії з жертвами Чорнобиля. Чому?
Тема цiєї повісті - погляд в минуле,
кинутий не з метою фiксування,
зациклення на цьому минулому, але
початку поступального руху уперед пiсля
згадки про нього. Оскільки мова йде не
просто про життя окремих людей, але про
трьи поколінь киян, яким випало
пережити трагедії, рiч не в особистих
долях, але в долі цілого народу; і саме
тут спогад про допущені в минулому
помилки із заняття пустопорожнього
перетворюється на надто важливе.
Досвід окремої особи може зникнути,
згинути у віках; досвід соціальний -
ніколи, він підсумовує досвід всіх
людей і передається наступним
поколінням.
Саме тому я визнав за можливе
використати ці погляди в своїй повісті,
оскiльки як літературний прийом реiнкарнацiя
дуже навіть ефективна. Якщо один з
героїв твору буквально попадає в шкуру
іншої людини, хіба це не найкращий
засіб примусити читачів пережити думи
героїв, їхнi біль, горе, щастя і радощі?
До речі, наявність або відсутність реiнкарнацiї
принципово нічого не змiнює не тільки в
житті, але і в даній повісті. Дійсно,
якби дівчинці просто наснилися всі
чотири сни без отримання звістки про те,
що ввижалося їй минуле життя - хіба
змінило б це рівень її
відповідальності перед іншими за
отримане знання? І хіба самі факти
розстрілів в Бабиному Ярi, Куренiвської
трагедії і Чорнобильської катастрофи і
період між ними в одне покоління не є об'єктивною
реальністю, що не залежить від будь-чиїх
снів?..
Те ж саме я можу сказати про структуру
так званих "тонких" світів, про
показане в повісті пекло - я можу і не
поділяти подібний погляд на
потойбічний свiт, але картина саме
такого замогильного світу спрацьовує в
цій повісті найефективнiше.
Підтвердження третє. Герої повісті
Ви вже знаєте, що про Куренiвську
трагедію нічого майже не писали, так що
ні Юру, ні Мишка, ані Мишку я, на жаль,
обгрунтувати і підтвердити не можу. Не
знаю також підтвердження, що в Бабиному
Ярi був розстріляний матрос
Дніпровської флотилії, боцман Яша по
прізвисько Чубик (хоч факт розстрілу
моряків-днiпровцiв підтверджується і в
Кузнєцова, і в інших джерелах). А щодо
розстріляних євреїв, які діють в
повісті - справа абсолютно інше.
У 1991-му р., в переддень 50-рiччя початку
розстрілів, київська газета "Молода
гвардiя" здійснила найшляхетнішу
справу, випустивши Книгу пам'яті
Бабиного Яра. У ній наведені всі дані,
які на той момент вдалося зібрати про
жертви розстрілів (і не тільки про
євреїв, інакше в Книгу не увійшли б,
наприклад, Олена Теліга тй Іван Рогач,
які були переконаними українськими
націоналістами).
Коли в 1989 році я починав працювати над
повістю, я вивів наступних героїв-євреїв:
Соня та її дідусь, на прізвисько Старий
Сьома; його друг Борух Пінхусович, що
мешкав на Малiй Василькiвськiй (тепер
Шота Руставелі) біля синагоги (тепер
Театр ляльок). Соня, що закінчила школу i
мешкала з дідусем неподалiк (мені
здавалося, десь на вул.Саксаганського,
це на квартал вище вул.Жаданiвського).
Уявiть же моє здивування, що межувало
мабуть з жахом, коли в Книзі пам'яті
Бабиного Яра я знайшов всіх трьох:
"САХНОВСЬКИЙ САМУЇЛ ВОЛЬФОВИЧ, зав.маг.,
1890, м. Київ, вул. Шота Руставелі, д.10, кв.4"
(стор. 68)
"СТАВСЬКА СОФIЯ, учениця, 1924, м. Київ,
вул. Жаданiвського, д.41, кв.11.
СТАВСЬКИЙ БОРИС, 1870." (стор. 72)
Не знаючи нічого про цих людей я лише
переплутав імена старих (дідусь був
Борухом, а Старий Сьома - стороннiм) та
дав зайвий рік Соні, в іншому все
співпадало! Все, аж до місця мешкання (правда
і те, що Стасвкi мешкали на вул.Жаданiвського,
а не на Саксаганського, але це лише на
квартал нижче і це я в першому варіанті
точно не визначав).
Ось саме тоді я зрозумів, що коли не
перероблю свою повість і приховаю її
від людей, то буду мов свинячий непотрiб.
Тому що всі вони дійсно жили! І все, що я
написав - правда, хоча я не є прямим
свідком Куренiвської трагедії.
* * *
А тепер зважте, дами і господа, панi та
панове, товариші і товариші, громадяни
і громадянки, люди, чєловєкi, чи така вже
фантастична річ - ненаукова, містична
фантастика! І можете хоч в театр, хоч
куди.
Тільки благаю: пам'ятаєте.
Черговий виток двадцятирічного циклу
розкручений.
У нашому розпорядженні залишилося не
так вже багато часу.
Дай Боже вам одуматися, люди, чєловєкi!
Не дай нам Боже отримати чергового
ляпаса...
1989-92, Київ-Вигурiвщина-Київ
|
