Історія знає три жахливих трагедії Бабиного яру:

- зруйнування кладовища;

- фашистський геноцид;

- куренівську техногенну катастрофу.

На цьому сайті йдеться про третю - про куренівську трагедію, що сталася ранком 13 березня 1961 року. Люди, які на той час були уповноважені тодішньої владою знати такі речі, розповідають, що все почалось відразу після війни, наприкінці сорокових років. 

Як відомо, під час війни у Бабиному Яру фашисти розстріляли багато тисяч людей (серед них близько третини - євреї); роздягнені тіла скидались прямо в яр, глибина якого на той час у деяких місцях сягала до 150 метрів. При чому час від часу вони заливали кожен новий шар трупів спеціальним розчином із вмістом вапна, що через деякий час ніби "цементувало" гори трупів, частково запобігавши гниттю та розповсюдженню інфекцій. В результаті на дні Бабиного Яру утворилось декілька шарів "зацементованих" трупів. 

Відразу ж після війни окремі мешканці найближчих районів Києва ночами йшли у Бабин Яр, одягали пальчатки та маски, пробивали затверділий "вапнистий покрив" та діставали звідти голови трупів, що вдалося відірвати, обстежуючи їх на предмет золотих зубів, що не потрапили на очі катам їх власників під час розстрілу. Масовість такого мародерства катастрофічно зростала, і радянська влада та рідна міліція нічого не могла вдіяти. З часом гори відірваних черепів на поверхні дна Бабиного Яру стали зростати, а тим часом меркантильні співвітчизники уже прокопували цілі тунелі під закам'янілим ізолюючим покривом, і навіть почали проникати у другий шар трупів, пробиваючи наступний ізолюючий шар. 

Тоді "мудра" влада прийняла рішення - знищити Бабин Яр, а на його місці розташувати парк. Можна було спробувати засипати Яр, але значно кращою ідеєю вважали замити Яр відходами із Петровських цегельних заводів, які в будь-якому разі потрібно було кудись дівати. 

До проекту підійшли по-радянськи: сам проект розроблявся в Москві навіть без виїзду фахівців на місце; дамбу збудували земляну замість бетонної; меншої висоти та ширини, ніж було необхідно; крім того, ігнорували водозбірну систему - не чистили водоскидний "колодязь", який пізніше взагалі демонтували; "помилились" також із кількістю та діаметрами водозбірних трубопроводів; десять років гнали пульпу з цегельних заводів у Яр, причому гнали її в три зміни замість передбаченої одної, гнали не тільки влітку, а й взимку - і в результаті нагорі Яру утворилося величезне озеро із обсягом намитого ґрунту понад 4 мільйонів кубометрів - і все це на висоті близько 70 метрів над київським житловим масивом - Куренівкою.

Весна 1961 року видалася дощовою і земляну дамбу потрохи почало розмивати, а із необвальцьованих гористих "берегів" опадали шматки ґрунту разом з кістками похованих. Люди, які жили неподалік від Яру, бачили струмки, що протікали та підтоплювали трамвайне депо ім. Красіна внизу Яру, та неодноразово зверталися до міської влади, зокрема до тодішнього міського голови Давидова, але їх не приймали, не слухали, запевняли, що все під контролем, виганяли і навіть заарештовували. 

Напередодні трагедії жахливо завивали місцеві собаки, а деякі мешканці, відчувши небезпеку, зачинили свої домівки та переїхали на деякий час до родичів та знайомих, що врятувало їм життя.

Ранком 13 березня 1961 року дамбу розмило так сильно, що великий потік із схилів Бабиного Яру затопив ділянку вул. Фрунзе біля трамвайного депо: автомобілі та автобуси намагалися проїхати, але їх зносило, спричинивши зіткнення, зокрема, вантажівки з вкрай переповненим автобусом, бензобак якого вибухнув та більшість пасажирів згоріли живими. А потім трапилося найжахливіше: дамбу з жахливим гуркотом прорвало і смертоносний потік пульпи висотою як п'ятиповерховий будинок пішов донизу, змітаючи на своєму шляху дерева, стовпи, будинки, транспорт та розливаючись по Куренівці. 

Епіцентром удару потоку стало трамвайне депо ім. Красіна, що було повністю зруйновано. Автобус ЛАЗ брудна лавина зім'яла "в гармошку", переповнені трамваї - поперевертала та віднесла на сотні метрів. Розлившись на багато гектарів і затопивши найближчі вулиці, брудна маса мала висоту близько трьох метрів. Напевно, неможливо передати словами, який жах відчули люди, багато з яких поспішали на роботу заробляти "копійки" ("новими" грошима, що були введені того ж року) та виконувати свій "громадянський обов'язок", інші - поверталися з третьої зміни додому. Про це говорять розтини трупів: у дуже багатьох з них стався розрив серця ще до того, як їх втопила лавина болота. Причому, як свідчать очевидці - трупів було дуже багато, стільки багато, що навіть не було де складати - різні трупарні були переповнені - і їх складали просто на підлозі. А ось підрахувати кількість жертв через ряд причин уже, напевно, не вдасться ніколи: 

відразу після трагедії на місце були "вкинуті" всі сили міліції, військових, КДБ - уся територія була оточена, а згодом - обнесена високим тином; 

сам факт та масштаби трагедії не розголошувалися (хіба що крім "ворожого" голосу радіо "Голос Америки") та активно приховувалися з самого початку: на кілька днів навіть вимкнули телефони (особливо - міжміський зв'язок), лише через декілька днів була опублікована маленька замітка в газеті із неймовірно заниженою кількістю жертв (офіційно повідомляли про близько 150 загиблих, хоча реально був призначений службовець КДБ, який намагався підраховувати трупи; він вважає, що до кінця березня їх кількість склала 2800 (!), але невідомо, скільки після того ще було відкопано загиблих;

не територію нікого не пускали, хоча в перші дні люди насправді штурмували оточення військових, намагаючись знайти своїх рідних та близьких і навіть не думаючи про те, що вони самі загинули б, захлинувшись у багнюці;

пульпа досить швидко затвердла, і військова техніка, що прибувала на місце трагедії, могла сама там застрягнути; потім потужніша спеціалізована техніка, намагаючись розкопати пульпу, ковшами відривала руки, ноги, голови застряглих, але ще живих людей; в результаті чого розпізнавання багатьох трупів було неможливим; тоді водії тих екскаваторів, почувши крики власників відірваних ними кінцівок, тікали звідти, відмовляючись працювати; дехто з тих, що спостерігали за цими жахами, знову намагався звернутися до міської влади, але їх негайно заарештовували, щоб "не заважали";

а протягом перших ночей ті ж самі "окремі мешканці найближчих районів", на гаючи часу, збивали з дощок невеличкі плоти і пливли по ще не застиглій пульпі, зазираючи до зруйнованих домівок на предмет залишених загиблими мешканцями товарів народного споживання, одягу і т. і.

багатьох загиблих було неможливо впізнати, оскільки документів у них при собі не було, їхні тіла були понівечені пульпою або технікою, їх навіть ховали  на різних цвинтарях, щоб запобігти враженню про великі масштаби трагедії;

цілі томи з унікальними документами щодо куренівської трагедії були злочинно знищені тією ж "мудрою" владою "за давністю", назавжди поховавши безцінні факти безглуздої трагедії. 

В той же час навіть сьогоднішня (березень 2001 року) влада продовжує той самий "курс":

більшість ЗМІ не бажає публікувати  матеріали щодо Куренівської трагедії, навіть не зважаючи на її 40-річчя цього березня, назвавши цю тему "неактуальною"; 

у рубриці "Цей день в історії" однієї газети 13 березня 2001 року пишуть про те, кого і коли нагородили орденом Леніна, і ні слова не згадують про куренівський апокаліпсис; 

у істориків, які намагаються досліджувати цю тему, перед носом викрадають облікову книгу цвинтаря в Пущі-Водиці, а потім повертають, вирвавши потрібні сторінки; 

в Інтернеті публікації щодо Куренівської трагедії можна порахувати на пальцях - складається враження, що молоде покоління не знає і не бажає цього знати;

на рештках пульпи, що не можна вже було розгребти, щоб витягнути загиблих, відразу ж розпочали будівництво і побудували багатоповерхові будинки, в яких і досі живуть люди, як кажуть - "на кістках загиблих";

фахівців, які намагаються враховувати уроки історії прогнозувати майбутні катастрофи, жорстко переслідують: зокрема, відомого письменника, керівника міжнародної групи вчених по прогнозуванню наслідків катастроф Василя Кредо після його прогнозів техногенних катастроф в Києві та Україні оголосили "людиною-фантомом", сказали, що такої людини не існує, в той час як його книги та статті друкують і читають, а виступи - слухають не тільки в Україні, а й за кордоном; - вже забули, що перед Куренівською трагедією теж "усі" казали, що все буде добре? А Україна, між іншим, вперто займає перше місце в світі по техногенній небезпеці із значним відривом від наступних місць.

Тому на цьому сайті у розділах КНИГИ, ПУБЛІКАЦІЇ, ГАЛЕРЕЯ та ПРОЕКТИ хотілось би зібрати якнайбільше публікацій та неопублікованих матеріалів щодо подробиць жахливої Куренівської трагедії, а також матеріали, що стосуються інших техногенних катастроф, які можуть загрожувати Києву та Україні, щоб якомога більше людей могли дістати безперешкодний доступ до цих матеріалів та бути поінформованими про те, що було і що ще на нас всіх чекає.

Жахи Куренівської трагедії перебільшити важко, але чи навчить нас історія? На думку фахівців, які займаються дослідженням та прогнозуванням техногенних катастроф, Україну чекають більш жахливі трагедії. Зокрема, мова йде про систему водосховищ Дніпровського каскаду, особливо про Київське море та аварійність його дамби. Недаремно ще у 1985 році проводились навчання військових і випадково їх передали по радіо: тоді тисячі людей кинули роботу та поїхали по домах рятувати сім'ї. 

Серйозним дослідженням цієї загрози на чолі міжнародної групи вчених займається Василь Кредо. Під час вечора пам'яті жертв Куренівської трагедії він повідомив жахливі факти щодо техногенної ситуації в Україні.

Мова йшла про те, що сам комплекс водосховищ у Дніпровському каскаді був запланований та побудований Радянським Союзом як стратегічний оборонний об'єкт; було заздалегідь прораховано, що станеться, якщо підірвати дамбу самого верхнього - Київського водосховища. 

Нікого не цікавило, скільки тисяч сіл, шкіл, бібліотек, гектарів родючих чорноземів та мільйонів могил буде затоплено водою (не тільки Київського, а й усіх інших водосховищ Дніпровського каскаду); нікого не цікавило, на якій висоті буде розташована дамба над Києвом; не цікавило, що майже половина земель затоплені цим штучним морем даремно - це мілководдя; 

нікого не цікавило, що неподалік дамби біля с. Коцюбинське під самим Києвом (до речі, далеко не єдиний) знаходиться гігантський склад боєприпасів, обсяги якого на початок третього тисячоліття нараховували приблизно 50 тисяч тонн; 

нікого не цікавить, в радіусі скількох десятків кілометрів буде все зруйновано та знищено, як такий чи інший вибух зруйнує дамбу Київської ГЕС, через скільки хвилин затопить чи знесе (!) Оболонь, Троєщину, Поділ, інші райони  і скільки мільйонів наших співвітчизників загине відразу, також нікого не цікавить, скільки їх загине дещо пізніше - від великої кількості радіоактивного мулу, що лежить на дні Київського моря після Чорнобильської аварії і чекає "свого часу";  

не цікавить, як вплине прорив цієї дамби на дамби інших водосховищ донизу по Дніпру та як це стосується Запорізької АЕС;

не цікавить, як гідроелектростанції працюють по одній годині на добу, а решту часу водолази займаються діставанням із турбін людських кісток та черепів;

Це тільки невелика частина тих питань щодо загрози Україні техногенних небезпеки, які чомусь майже нікого не цікавлять. 

Ще можна поцікавитись станом Оболоні, на рухливих піщаних плавунах якої збудовано стільки багатоповерхових будинків, і не відомо, який будинок коли впаде. Також цікаво дізнатись про стан інших гігантських сховищ боєприпасів, розташованих на території України, зокрема - неподалік від Хмельницької АЕС. Цікаву і разом з тим жахливу карту можна переглянути тут.

На цьому сайті приведені матеріали, які автору поки-що вдалося знайти. Якщо Вам відомі інші факти чи матеріали, пов'язані із цією трагедією і Ви бажаєте поділитися інформацією на сторінках цього сайту - звертайтеся: vadym@vadym.org